Том 1. Розділ 1. Прибуття

1

Люди не народжуються з бажанням зраджувати — суспільство робить їх такими. Та що таке зрада? Я завжди ставив собі це питання. Кожен хоче любові від інших, кожен бажає розуміння, проте наш світ влаштований інакше. Якщо ти не даєш їм бажаної любові, то стаєш зрадником. Якщо не розумієш їхніх почуттів, то в тебе немає серця. Всі намагаються використати одне одного, навіть коли самі цього не розуміють. Адже така природа людей.

Я усвідомив цю важливу річ після поразки у "Грі в Друзів". Раніше були сумніви щодо правильності тези, та кінець гри показав наскільки люди мерзенні. Ніхто не прийшов до мене в лікарню. Жодних відвідувачів. День за днем, а за тим — місяць. Поки я лежав із простреленим животом, нікому не спало на думку навідатись. "Друзі" — так я називав цих бездушних осіб. І коли моє існування перестало мати потребу, мене відкинули в сторону. Залишили на самоті.

Автобус, наповнений новоприбулими студентами, з високою швидкістю рухався дорогою до школи. Кожен студент був убраний у шкільну форму, я — в тому числі. Погода на дворі стояла непогана, та в мене було дивне відчуття сонливості. Можливо тому, що виспатися знову не вдалося, та я старався не звертати на це увагу. Крізь вікно виднілися мальовничі краєвиди: море в цю пору виглядало неймовірно, та купатися було вже запізно. Осінь настала, а разом із нею — початок навчання. 

Всього тут знаходилось п'ятнадцять осіб, якщо не рахувати водія. Вільних місць уже не було, тому я стояв, тримаючись рукою за бильця. Сонце яскраво світило мені в обличчя, наче намагалося щось сказати: "твоє нове життя починається тут". Така думка мене веселила. Я кинув усе і поїхав у Токіо на навчання. Мені не хотілося зв'язуватися зі старими знайомими, які мене покинули, тому ніхто не проводжав. Вибраний мною навчальний заклад мав чудову репутацію: школа, закрита від зовнішнього світу зі своєю версією внутрішнього суспільства.

За кілька хвилин ми зупинилися і до автобуса почали вриватися інші студенти. Крім них, до нього ввійшла бабуся: старенька, безпомічна. Видно було, що їй важко стояти. Та місця вже давно позаймали й ніхто не планував пропонувати своє.

Вона заговорила до блондина, що сидів на привілейованому місці. З першого погляду я зміг зрозуміти, що він не поступиться — надто пихате в нього обличчя. Навіть коли йому зробили зауваження інші пасажири, він не здався й продовжував відстоювати свою думку. Загалом, я був на його боці. У світі вмирають сотні тисяч людей і він нікого з них не знає. Так само з цією бабусею, бо вона для нього — ніхто. То чому якась людина має бути важливішою за іншу? Навіть якщо він дасть місце зараз, її життя сильно не зміниться. Вона може померти завтра від інфаркту чи впасти зі сходів. Тоді для чого цей акт доброти?

Такої думки я був про цю подію. Втім, знайшлась небайдужа дівчина, ідеали якої відрізнялися від моїх. Вона підійшла до хлопця та почала дискусію. Кожен її аргумент він відкидав вміло, немов бавився з нею. Насправді його кмітливість вражала раз за разом. Урешті-решт, бабуся сама згодилася стояти, не в змозі слухати їхню марну суперечку, проте дівчина не хотіла лишати цю справу. Вона глянула в сторону інших пасажирів і я помітив у ній дещо знайоме. Щось, через що моє серце йойкнуло... Таке ж коротке волосся. Такий же добрий погляд. Все нагадувало мою колишню подругу, Кокороґі Юторі. Однак це точно була не вона. Голос інший, та й риси обличчя теж. Немов привид тієї, кому я більше не міг довіряти. Та така раптова поява не могла не дивувати.

Нарешті знайшлася добра душа, яка поступилася місцем цій старій. Жінка, яку, певно, гризли докори сумління встала та запропонувала бабусі присісти. Я міг зрозуміти її позицію. Провина тисне зі всіх сторін, але ти не пробуєш встати першим — бо боїшся, що втратиш щось важливе. В тобі вирують думки: "Я перша тут сіла" чи "місце вже моє", проте нав'язані суспільством норми наче промовляють до тебе слова докору. "Ганьба". Ганьба тому, хто не цінує старших. Але коли з'являється хтось, хто просить про допомогу особисто в тебе, ти не можеш відмовити. Чому? Бо тоді провина буде ще більшою. Ця жінка — просто жертва суспільства і нав'язаних ним правил, хоч і ненаписаних на папері.

Після цієї події всі сиділи в автобусі мовчки, аж поки він не зупинився. Студенти виходили з нього та неохоче прямували до входу на територію школи. Хтось уже встиг познайомитися, та це мене не турбувало. Ось воно — нове життя. Три роки я проведу за стінами в ізоляції. Колись це речення могло мати зовсім інше значення, проте мені пощастило. Не знаю що чекати від навчання в цьому закладі, та сподіваннь не будуватиму.

Біля вхідної брами мене зустріла дивна сцена: хлопець і дівчина щось палко обговорювали. Коли я підійшов ближче, щоб підслухати, вони звернули на мене увагу. Обличчя в них, звісно ж, не були привітними. Гаразд, не моя справа. Однаково не збираюся здружуватися з усіма. З такою думкою я пішов далі, наче й не збирався зупинятися.

2

Церемонія вступу пройшла так, якби це відбувалося всюди: спочатку лінійка і проголошення промов перед учнями. Такі речі зовсім не цікавили та не турбували мене, адже я проходжу це вже не вперше. В мене була зовсім інша ціль: глянути на інших студентів і визначити настрої серед учнів. Хто стане лідером класу? Хто буде посміховиськом? Від кого чекати неприємностей?

Насправді важко було відповісти на ці питання відразу, коли всі стояли ось так. Невідомо як нас розставили, та кут огляду в мене був жахливий, адже я стояв ледь не в кінці.

Мій погляд впав на дівчину, що обговорювала нещодавно щось із хлопцем при вході. Вона уважно слухала поради вчителів, немов це мало допомогти нам якось у навчанні. Ба більше, при собі в неї був записник, на якому вона швидко відмічала цитати з церемонії. Її зосередженість справді дивувала.

Кінець-кінцем нас відпустили й учні почали розходитися по класах. Я, не чекаючи нагоди на знайомство із кимось, кинув погляд на декількох виділяючих осіб і теж відправився до свого класу. Мене призначили в клас 1-D. Зазвичай школи розподіляють учнів навмання, проте сама думка про останнє місце — A, B, C, D — розчаровувала.