24.2

Врятувати – чи знищити?! Він розраховував на її дар, і якщо його надії не виправдаються… Втім, особливого значення це не мало – в будь-якому разі подальшої співпраці не буде. М-елфа не раз ясно давав зрозуміти, що бажає якнайшвидше забути про своїх нинішніх супутників. Але… Раптом його плани поширювалися не тільки на Незрівнянного? Прокляття, знову невідомість! Якщо мета – врятувати, тоді…

– Визнай, ти досі віриш, що Елфа – бог! – увірвались у свідомість Лін гучні слова Млота.

Верховний суддя Тагота мовчав, і на якусь мить їй здалося, що він готовий відповісти ствердно.

– Я вірю, – сказав Рі й відвернувся. – І ти сам віриш. Інакше тебе б тут не було.

– Що, серйозно? – удавано здивувався той. – Ти розкрив мені очі, хлопче! Я, дурень, вважав, що підкоряюся катові, а, виявляється, це моя власна примха!

– Тобі хочеться перевірити, – гнув своє червоноволосий маг, – чи дійсно Незрівнянний такий, яким ти його уявляєш!

Млот майже ласкаво поплескав його по голові і зненацька нагородив запотиличником.

– З твоїм гарненьким личком краще не вдавати розумника. Ще позавчора ти був елфою від маківки до п'яток, тому поки не усвідомлюєш, яке це – стати нижчим рівнем! Усі спочатку відважні, особливо якщо господар трапиться жалісливий… Або байдужий, як у твоєму конкретному випадку. До речі, ти був не найгіршим рабовласником, з яким мені доводилося стикатися. Чи ми належали Комітету зустрічей?

– Комітету, – розгублено кивнув Рі. – Всіма двома з половиною тисячами рабів розпоряджаються Комітети… Мало хто з елф погодиться на обслугу з… Це занадто бридко… – Він проковтнув слину і по-дитячому схлипнув.

Лін здалося, що похмурий настрій охопив усіх присутніх. Немов тінь набігла погожим днем… Хоча чому радіти? Нічим хорошим ця подорож не закінчиться.

– Уже почалося? – трохи роздратовано запитала вона. – Шоста лінія? Та, яка випробовує віру?

– Чому ти так вирішила, Бого…

– Та годі називати мене Богообраною! – розлютилася чарівниця. – Таке враження, ніби виставу закінчено, костюми зняті, грим змито, а актори грають своїх персонажів і далі! Жахливо дратує!

М-елфа глянув на неї з неприхованою цікавістю і незворушно сказав:

– Подивися на небо.

Вона підняла голову, очікуючи побачити щось незвичайне. Очі відразу ж засльозилися на сонці, і Лін кілька разів кліпнула, проганяючи різнокольорові кола. Глибока синява, сліпучі промені, кілька цяток напівпрозорих хмар…

– Елфа, – процідив крізь зуби Млот. – Незрівнянний… Тварюка!

– Де? – озирнулася навколо чарівниця. – Вже прийшли? А як же питання? Ну, остання лінія?

Рі як підкошений впав на коліна і стукнувся лобом об землю.

– Незрівнянний, – белькотів він, забувши про все на світі. – Незрівнянний…

– Пробач, Незрівнянний, – приєднався до нього Айв. – Я винен. Я порушив твої заповіти. Я заслужив твій гнів!

Лін вкотре спробувала знайти Елфу, проте нічого, крім поодиноких кущиків із м'ясистим листям, у доступному для огляду просторі не було. Лише попереду, на вершині пагорба, виднівся високий шпиль якоїсь будівлі – очевидно, того самого палацу Елфи. На ньому щось яскраво блищало, посилаючи навкруги сонячних зайчиків.

– Айва спіймали на крадіжці з кишені елфи років зо двадцять тому, тож він упевнений, що дістав, що заслужив, – пробурчав Млот. – Не розумієш, що трапилося, пані очільнице? Це логічно, адже шосте коло випробовує не просто віру, а віру в Незрівнянного. Бачиш, як виблискує? У наших віруваннях це – око Елфи, що спостерігає за кожним. Таке саме є у всіх палацах бога, але тутешнє – перше, і, ясна річ, головне. Дійшло? Я можу ненавидіти Елфу і його нащадків скільки завгодно, але навіть мені непереливки під його поглядом. Це закладено в крові! Єдине, що знає наш світ, – життя під заступництвом Незрівнянного і життя диких племен, які не гребують людоїдством. Ірису простіше, він виріс у прикордонні, де разом із Елфою шанують десятки місцевих божків, та й отримав свої шрами в нагороду за вбивство кількох нащадків Незрівнянного. Кат занадто близький до бога, щоб сприймати божественність всерйоз, а Кела… Гей, хлопче, твою байдужість я пояснити не можу. Видно ж, що у тебе жижки трусяться, а голову не опускаєш!

– Я не збираюся каятись, – чітко промовив молодий невільник. – Хоча якби час повернувся назад, я б нізащо не зачепив того хворого елфу.

– Хворого? – не повірила своїм вухам Лін. – Хіба серед елф цілителі не в пошані? У нас вважається, що магія лікує все, були б кошти.

– Хворого на голову! Морального виродка! Вибачте, пані…

– Та нічого, – розгублено промовила вона, – буває всяке… Тагот великий… О, до речі, а наскільки Тагот великий?

М-елфа кинув на землю свій плащ, надав йому форму, що чимось нагадувала глечик, і пояснив:

– Це – наш світ.

Потім поклав долоню на верхній правий край «материка»:

– Землі Незрівнянного. Тагот – столиця, але часом так називають усю країну елф.

– А решта території? – здивувалася Лін. – Більше немає жодної держави?