19.2

***

Питання з мапою вирішилось, однак досягти оселі Незрівнянного однаково було непросто. Сім овалів, недбало виведених Млотом на так званому плані, дійсно означали перешкоди, і хоча три з них, за словами ерьєра-карателя, мали магічний характер, чарівниця не обманювалась: якщо ті лінії захисту призначені для знищення небажаних гостей, її здатність руйнувати магію допоможе мало. Елементарні «Жорна» [26] встигнуть зробити фарш із неї та її супутників, перш ніж розсіються! Ну або неабияк зіпсують здоров'я, що теж не кращий варіант.

Зі зрозумілих причин Лін ішла попереду. За нею, кидаючи розгублені погляди на всі боки, крокував Рі, щохвилини нагадуючи: «Здається, друга лінія починається біля того дерева. Чи біля того? Ні, он той камінь має бути орієнтиром!» і загалом діючи на нерви, а не реально полегшуючи дорогу.

Далі ступали Кела, Ірис і Айв. Ірис важко дихав, наче все ще йшов «полем виснаження». Чарівниця двічі запитувала його про самопочуття, і обидва рази він невизначено хитав головою, вперто рухаючись уперед. Коли Ірис спіткнувся вперше, Лін зупинилась і зажадала перепочинку. Але він глянув на М-елфу, який замикав процесію, опустив очі і випростався.

– Все гаразд, пані. Я можу витримати не тільки звичайну пішу прогулянку.

Чарівниця згадала про його «професію» і трохи заспокоїлася, хоч і припинила спішити до мети. Та й наближення чергової лінії перешкод, про яку ерьєр сказав: «Звичайні примари, магія залякування, нічого небезпечного», змушувало уважніше дивитися навколо.

– Навіщо я вам? Навіщо?! Невже я прошу занадто багато?

Лін закотила очі. Млот не вгамовувався від моменту, коли стало ясно: користі в майбутній справі від нього стільки ж, скільки й від інших, а, можливо, ще й менше. Здається, сильніше за рабство його гнітила власна марність.

Чарівниця різко зупинилась і дочекалася, поки всі порівняються з нею.

– Я б хотіла дещо уточнити. Визнаю, мені ніколи не зрозуміти тутешніх традицій і не заслужити поваги нікого з вас…

– Пані! – обурено вигукнув Кела.

– Про що ти, Богообрана? – не дуже достовірно здивувався ерьєр.

– Це точно! – похмуро підтвердив Млот.

Айв та Ірис тактовно промовчали.

Лін облизала пересохлі губи і випалила:

– Кожен із вас вважає себе кращим за мене! Сильнішим, розумнішим, досвідченішим, обізнанішим, навіть нещаснішим! Усі щось знають або прикидаються всезнаючими… Але ніхто не слухає! М-елфа відмовився взяти в дорогу воду! Чому? Мені він сказав, що палац Елфи зовсім поруч і немає сенсу тягнути зайвий вантаж. І де ж був ти, Млоте, зі своєю уїдливістю? Чому посміхався і мовчав? Айве? Рі?

– За необхідності я можу дістати воду, – заспокійливо пояснив суддя Тагота. – Ти хочеш пити, Бо…

– Стули пельку! – несамовито крикнула Лін, підскочивши до нього і вчепившись у його безглуздий чорний плащ. – Набридло! Йдеться не про воду, а про взаємодію у нашій дивній компанії! – Вона з силою штовхнула ерьєра і повернулася до інших. – Чому ви бачите одне в одному тільки ворогів? Чому так зневажаєте мене? Через те, що я намагаюся бути корисною? Я – не елфа, скільки разів повторювати? Не Богообрана, не Першої категорії, не магиня! Ми в одному човні, подобається нам це чи ні. Так, у цей човен нас затягнули силою, але замість того, щоб разом із нього вибиратися, ми лише посміюємося над спробами товаришів по нещастю!

– Це бунт? – уточнив М-елфа.

– Це – констатація фактів. Я звикла не вірити нікому, крім… крім кількох людей, проте мене зачіпає те, що я взагалі не розумію мотивів своїх супутників. Крім тебе, звичайно!

– Окрім мене?

– Так! Тобі потрібно туди, – чарівниця трохи заспокоїлась і вказала на вершину пагорба, що вже трохи наблизився, – і тобі потрібна я. Ти брешеш, щоб досягти мети, в цьому немає нічого незвичайного. Брешеш, прикидаєшся, ламаєш себе, виконуючи мої дрібні капризи… Не сперечаюся, було б краще поговорити начистоту, але, як на мене, і так усе ясно.

– І яка ж моя мета? – з ледь помітною загрозою запитав ерьєр.

– Врятувати або знищити, – тихо відповіла вона. – Є лише дві можливості: врятувати – або – знищити.

Настало мовчання. Лін не уявляла, який висновок зробить із її слів М-елфа, і просто чекала, трохи відступивши і нагадавши собі про рятівну (у багатьох випадках) другу подобу. Щоправда, вона не була впевнена, що страшніше: гнів елфи вищої категорії чи те почуття власної переваги і вседозволеності, що віднедавна було невід'ємним наслідком перетворення. А багатьох тутешніх магів воно не залишає ні на мить…

Наприклад, суддю в чорному.

– Досягти обителі Незрівнянного дано не кожному, – несподівано заговорив Млот, перервавши напружену тишу. – Для того і створені лінії захисту… І божевільних, які вирішили зазіхнути на життя бога, вони непогано стримують. Найдостойніші з достойних, ха-ха! Хто вигадав цю легенду? Неначе елфи ходять не парадним входом! Я читав про один давній звичай… Щось на кшталт посвячення в дорослі елфи. Хочете послухати? Я розповідатиму голосно, тож Ірис зможе віддати богам душу, не боячись своїми жалюгідними стогонами заподіяти незручність ніжним елфським вухам.

Лін здригнулась і ледве стримала злі слова. Ірису було гірше, ніж під час ходьби. По його покритому шрамами обличчю струмочками біг піт, губи потріскалися, з напівзаплющених очей текли сльози, а руки тремтіли так, наче він тільки що кинув непосильну ношу. Але він вперто стояв на ногах, хоч і погойдувався в такт кожному, навіть слабкому, пориву вітру.