11.3

– Дякую, – абияк пробурмотіла вона, сідаючи на м'яке сидіння, оббите оксамитом і прикрашене майстерною вишивкою.

Ставало небезпечніше. У Влаї страти теж не вважалися винятковою подією, але такий спосіб… Ні, найжорстокіші тирани, яких знав Головний світ, не посміли б осквернити власне місто! Який би страшний злочин не скоїла людина, добропорядні громадяни не мають відчувати незручностей – таким принципом керувалися веллійські кати, влаштовуючи зі страт цілі вистави для всіх зацікавлених на відокремлених майданчиках. І нехай цим видовищам ніколи не бракувало глядачів, закон ясно наказував – ніякої вимушеної публічності! Закон усіх держав Головного світу, і навіть дика Пустка йому підкорялася!

«Не помітно, щоб місто брали в облогу. Зрадники? Змовники? Ті, хто виявився не елфою?» – думала Лін, стискаючи пальцями фіранку.

«Я маю запитати… повинна…» – повторювала вона собі в такт надсадному диханню носіїв. І тільки коли паланкін хитнувся, опускаючись на землю, до неї дійшло, що Врата залишилися далеко позаду.

– Не вважай це зневагою, благородна сестро, але я змушений просити тебе трохи почекати. Можливо, ти зголодніла? Будь-яка з їдалень Тагота виконає всі твої побажання!

Лін кивнула і ступила на червонувато-руду бруківку.

– Я чекатиму тебе тут, – пообіцяв провідник, швидким кроком прямуючи геть.

– Стривай, Рі-елфо, – спохопилася чарівниця. – А гроші? У мене є кілька серебринок… Вони у вас використовуються?

– Твоє ім'я безцінне, Лін-елфо, – розсміявся Рі-елфа. – Жоден продавець не посміє брати плату навіть із Шанованих, а ти – Благородна, належиш до Третьої категорії згідно зі статутом Незрівнянного!

Лін трохи постояла, спостерігаючи, як ховається за рогом його розкішна яскраво-червона шевелюра, і перевела погляд на носіїв. Вони були зовсім виснаженими, що не дивно – відстань до міста немаленька, та ще цей пагорб… Певне, варто подякувати долі за своє коротке прізвисько і скористатися несподіваними правами.

Їдальня нагадувала невеликий храм: колони, високі вікна, безліч квіткових прикрас… Та й обслуга в довгих білих шатах, що закривали все тіло, крім обличчя і рук, здавалася жерцями якогось місцевого бога. Але зате тут не ставили зайвих запитань. Навіть імені не спитали!

Глечик холодного квасу, вручений чарівниці безпристрасним працівником, на сонці одразу покрився крапельками вологи.

– Візьміть, – привітно запропонувала Лін застиглим, як статуї, носіям. – Ви дуже втомилися.

– Я б краще крові твоєї сьорбнув, – блиснули непідробною ненавистю очі одного з них – судячи з постави, той чоловік колись був воїном.

Лін розгублено замовкла. Без сумніву, «-елф» інші верстви населення, тим паче чорнороби, любити не мали, але ж вона… Ага, звідки їм знати, що вона стала «елфою» менше години тому?

– Дякую вам, пані. – Невисокий худорлявий носій узяв глечик і передав його своєму нестриманому товаришеві. – Млот погано говорить мовою великих. Він не хотів вас образити. Так, Млоте? В їхньому племені так висловлюють щиру вдячність, благородна елфо. Прошу вибачення, я мимоволі почув ваше ім'я…

«Цікаво, а якби я назвалася, скажімо, Ельмірою? Або Маргалінайєю? Довжина імені – дивний показник знатності, особливо для вигнанниці з Головного світу…» – Лін проігнорувала злий погляд його товариша.

– Принести якоїсь їжі? – запитала, намагаючись надати голосу приввтності.

– Твоя голова згодиться! – знову глухо прошипів Млот..

– Він захоплюється вашим розумом, пані, – одразу «переклав» третій носій – молодий згорблений чоловік, вкритий шрамами, немов химерним татуюванням.

Лін зітхнула, ще не визначившись, сміятися чи образитись.

– Угу, в його племені так висловлюються, я пам'ятаю. То що саме принести?

– Хліба. – Якби десь була шкала, що вимірює ненависть, один-єдиний погляд Млота зламав би її миттю.

Інші носії вражено зойкнули. Схоже, це вважалося проханням, а просити у елфи було нижче їхньої гідності.

– Гаразд. – Лін вдала, ніби не помітила переглядувань, і вирушила в їдальню.

– Стійте, пані! – невпевнено спробував зупинити її хтось, але хльосткий ляпас перервав його викрик.

Слуга мовчки дав п'ять великих шматків хліба, пів окосту і глечик варення. Поки Лін примірялась, як зручніше взяти їжу, біля прилавка зібралася вся прислуга.

«Напевно, варто все-таки заплатити!» – вирішила чарівниця, бо ж їхня цікавість виявилася вкрай неприємною.

Сім серебринок дзвінко впали на стільницю, і Лін зі спокійною совістю вийшла на майдан. Звук поспішно зачинених дверей і скрегіт ключа змусили її обернутися. Грюкнули віконниці, зашипів залитий вогонь у печі, стих тупіт… Вона здивовано знизала плечима, пообіцявши собі обов'язково розпитати про це Рі-елфу.

– Ось. – Чарівниця обігнула паланкін. – Що тут…

– Пробач, пані, – опустивши очі, пробурмотів четвертий носій – наймолодший з усіх, – але ми так давно мріємо про смерть!

Вони стояли на колінах, неприродно вивернувши руки над головою, хоча ніякі пута їх не утримували. Поруч дрібно тремтів Рі-елфа, ідеальна засмага якого змінилася мертвотною блідістю. А навпроти височіла масивна фігура незнайомця, закутаного з ніг до голови в чорний плащ.