11.2

– Ти не бити я? – з підозрою запитало чудовисько, трохи висуваючись із води.

– Ні, – чарівниця вже нічому не дивувалася.

– Я є один хвіст, – невпевнено повідомила істота, скидаючи з голови водорості.

Лін ошелешено закліпала. Під брудно-бурими пасмами виявилася людина. Точніше, хтось людиноподібний, хто безуспішно намагався заховати великі білі ікла, які стирчали з рота. Потім водна гладь навколо завирувала, являючи світу безліч досить симпатичних голів із крихітними вухами і коротким щетинистим волоссям. Вони видавали тихі клацаючі звуки, швидко переглядалися і кумедно ворушили носиками, наче принюхуючись до чогось. Чарівниця й собі засопіла, помітивши, що повітря немов згустилося і в ньому з'явився якийсь нудотний квітковий аромат. Несподівано вона зрозуміла – це не істоти висунулися з води, а рівень озерця знизився.

Клацання почастішало і раптом стихло.

– Елфа? – діловито запитав водний житель, який назвався Ілром.

Лін невпевнено похитала головою:

– Не розумію.

– Елфа?! – заверещав багатоголосий хор на тлі нового булькання. – Елфа?!

– Ні, – втомлено відповіла вона, чомусь вирішивши, що від заперечення шкоди буде менше.

Швидкі переговори – і коротке речення:

– За я йти!

Повітря згустилося більше.

Істоти дружно розвернулись і кинулися вперед, борознячи рівну гладь води. Лін зітхнула, але підібрала роздертий поділ сукні і ступила у воду.

Здалося, що нога опустилася в тепле желе.

«Трясовина!» – вона спішно повернулась на сушу.

Водний народ прямував до горизонту, навіть не озираючись.

Чарівниця сердито засопіла. Водойми ніколи не викликали у неї теплих почуттів, проте… Рівень води падав занадто швидко, немов десь прорвало дамбу. Хоча звідки у цих істот такі споруди?

Вони встигли відійти на кілька сотень чешів, і їхні тіла були видні майже повністю. Худенькі тільця, вкриті тьмяною зеленувато-синьою лускою, позаду яких зміїлися тонкі роздвоєні хвости.

– Вітаю, сестро.

Лін різко обернулася, починаючи шкодувати про те, що не наважилася піти за водним народом. Голос того, хто говорив, їй не сподобався – надто солодко він звучав, надто медово, а ось сам новоявлений співрозмовник…

«Напевно, з одягом тут складно…» – чарівниця ошелешено розглядала чергового жителя Світу Тварюк.

Ідеально правильні риси обличчя, струнка фігура, світло-блакитні очі в обрамленні темних вій, недбалий розліт брів, рівна золотиста засмага… І розкішне волосся яскраво-червоного кольору, що широкими хвилями спадало майже до пояса.

– Я радий, що ти звільнилася. – Невідомий зробив крок уперед, поправляючи коротку складчасту спідничку – свій єдиний одяг, підібраний, вочевидь, у тон волоссю. – Про що тобі розповіли напівводники?

Лін мимоволі відступила, ледь не впавши в каламуть, що залишилася на місці водної гладі. Напівводники? Тобто ті, в лусці?.. А цей, отже…

– Елфа, – розгублено промовила вона. – Ти елфа?

– Так, сестро. Ти відчула зв'язок навіть крізь тисячоліття розлуки!

«Відтепер жодної брехні!» – пообіцяла собі чарівниця, хитаючи головою.

Незнайомець, однак, чомусь зрадів.

– Дозволь супроводжувати тебе в обитель богообраних! Моє ім'я – Рі-елфа, я ер’єр другої категорії, Богонаближений. Чи дозволено мені дізнатися твоє ім'я?

– Е-е-е… Лін, – пробурмотіла вона, придушивши бажання додати «-елфа».

– Хай буде твоє перебування на цій благословенній землі солодким, як нектар в саду Незрівнянного, благородна Лін-елфо. Твоя краса зачарувала мій погляд і, безсумнівно, зачарує всіх жителів Тагота. Прошу, сестро третьої категорії, ходімо зі мною.

Чарівниця зробила крок, але різко зупинилася.

«Досить! Одного разу я почала життя в новому світі з брехні і розсьорбую це дотепер! Ніякої гри, інакше до кінця днів доведеться зображати казна-що. Це – Світ Тварюк, і його мешканці чимось заслужили своє прізвисько!» – думала вона, дивлячись у здивовані очі Рі-елфи.

– Просто Лін. Без продовження. Я з…

– З Головного світу, – перебив він. – Так, сестро, я знаю, що тебе вигнали з твого світу. Всі, хто з'являється на Благословенних полях, – вигнанці. Але незабаром ти зрозумієш: ті, хто побажав тобі зла, лише повернули тебе на Батьківщину. Зазвичай спливає багато часу, перш ніж ми з'ясовуємо, чи до нашого народу належить гість, але твої очі відкидають усі сумніви. Носи своє ім'я з гордістю, Лін-елфо.

«Очі? Невже я розхвилювалася настільки, що вони змінили колір прямо перед ним? Як нерозумно! І якщо я почну зараз клятвено запевняти, ніби я – звичайна людина, він тільки посміється! Трясця, таке відчуття, наче доля сама намагається штовхнути мене на чергову брехню!» – Лін крокувала з Рі-елфою вузьким дерев'яним настилом, що виявився під товстим шаром бруду.

Легкі туфельки, абсолютно недоречні на болоті, ковзали по мокрих дошках, тому доводилося постійно чіплятися за руку провідника, отримуючи його заступницькі погляди. Але впасти в багнюку і потрапити в ці… до богообраних начебто… маючи вигляд поросяти, теж не хотілося. Досить і того, що поділ сукні немов собаки погризли, та й на голові від такої-сякої зачіски залишилася одна назва.