ГЛАВА 11.1. Доля? Збіг? Або ж?..

/Чи вірю я у своє призначення? Неважливо, зате воно вірить у мене! Та ще й як вірить! Аж спокою не дає!

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

«Чому? Чому зі мною знову це відбувається? Невже я дійсно унікальна настільки, що обов'язково повинна взяти участь у чиємусь плані? Господи, та скільки ж можна? Я ще вірю в тебе, незважаючи на місцевих богів, одна з яких навіть стала моєю подругою! Хіба так важко допомогти хоч трохи? Ні, я, звичайно, розумію – досі мені щастило, але вдруге наступити на ті ж граблі?.. Боже, мене знову використовують, а я не уявляю, що робити! Тільки тепер причина – не банальний порятунок імперії (Ха, яка дрібниця! Шкода, тут нікому оцінити мій сарказм…), а доля світу. Рівновага, чорт! Це ж якими заклинаннями треба бахнутися, щоб вирішити, ніби саме про мене говорить пророцтво місцевого дивака, який сам себе пророком не вважає?..» – думала Лін, розглядаючи пейзаж, що її оточував. Дуже мальовничий, до речі. На жаль, кілька «але» псували все враження.

По-перше, вода – вона зусібіч омивала крихітний клаптик суші, на якому стояла чарівниця. Тиха гладь простягалася до самого горизонту, і лише десь далеко виднілися чи то гори, чи низькі хмари. З води стирчали поодинокі дерева, та й стебла рослин підказували – тут не глибоко, проте Лін побоювалася, що на затопленій низині раніше запросто могло бути болото.

Друге «але» полягало в місцевій фауні, поки ще прихованій від її очей. Глухий рокіт, активне булькання і чиїсь крики наводили на неприємні думки. Та й птиці літали якісь незвичайні… Вони здавалися завеликими і гучними.

Третя проблема – сузір'я. Хоч Лін не вельми цікавилась зоряним небом, деякі з небесних світил вона могла впізнати. Точніше, змогла б, якби вони опинились на своїх місцях.

Зрештою чарівниця припинила безглузді спроби визначити місцезнаходження і вирішила дочекатися світанку. Зійде сонце і, можливо, ситуація проясниться. Принаймні хотілось на це сподіватися.

Але чому так швидко світлішало на сході? Лін була впевнена, що провела в палаці не більше години.

Рунна повністю зникла за горизонтом, на заході виднівся краєчок Руна…

Чарівниця стояла на вологій землі, подумки знову переживаючи недавні події.

Чому Арголін так вчинив?

Вона не знала відповіді…

«Ма, одного разу ти мені пробачиш! Ось, візьми ключ від «живої книги»! Вона десь там, і тільки тобі під силу її знайти. Пробач, ма, будь ласка! Але я знаю, ти повернеш рівновагу світу! Чесно, інакше не можна!» – і в його голосі було стільки щирості…

Лін скривилася, пригадавши, як зраділа, що Арголін повернувся і можна поставити йому кілька запитань. Образити його боялась, намагалася вибрати з усього нагромадження брехні хоч кілька крихт правди.

«У тебе немає тітки Магайї! Навіщо прикидатися?» – «Та вона божевільна, але обіцяла допомогти дідові, ось я й підтримав її гру».

Просто невинність…

«Думаю, ця жінка не та, яку повернули!» – «Справді? Й мені вона здалася підозрілою. Гаразд, потім розберемося».

Така щира усмішка…

«Навіщо в парадному залі той портрет? Мене вже вся прислуга впізнає, чутки поширюються…» – «Чуток завжди повно, ма. Хіба ти не хочеш зайняти своє місце? Дід зрозуміє, він давно шкодує про минуле».

Минуле…

І вона зважилася розповісти правду!

«Арголіне, хочу дещо пояснити… Розумієш, у нашому житті не все виходить так, як ми хочемо, а іноді світ взагалі перевертається з ніг на голову. Історія про тебе, принцесу і двійника загалом правдива, але є одна істотна деталь…» – «Та облиш, я все знаю. Це не важливо! Не переживай через таку дрібницю. Тобто, мені, звичайно, цікаво, хто мій справжній батько, але… Це ж не Дісон? Ну, він ельф і все таке, але на тебе дивиться байдуже. Так-так, я в курсі, що у мене ельф’ячі очі? Ельфійські? Яка різниця! А чому ти мене ніколи не називаєш сином? Я занадто великий? Дід каже, розум у мене дитячий, і замашки хлоп'ячі. Просто я надто рано потрапив у доросле товариство і страшенно не хочу бути схожим на своє оточення. Але на людях я серйозний, як Крезін. Чесно, ма, ким би не був мій батько… Ну його! Краще поговоримо про те, що я дізнався».

Розмови… Вони бувають різними, чарівниця і припустити не могла, чим закінчиться та тиха задушевна бесіда.

«Візьми ключ, ма, він напевне має значення, і прости…» – варто було насторожитися, коли прозвучала ця фраза.

Але Лін болісно розмірковувала про те, куди завела її брехня, думала про благородство хлопця, готового пробачити блудній матері всі гріхи… І пропустила момент, коли варто було щось зробити.

Азартні слова про рівновагу світу, сяйво порталу, тонкий блискучий ключ ненароком вислизнув із руки на килим… Хто б здогадався, що Арголін не дасть часу на обговорення цього питання? Швидке заклинання, і – ось вона тут. Зрозуміти б іще, де воно, це «тут»!

Хмари на сході запалали.

«Знову світанок… Стільки років минуло, а я все пам'ятаю… Може, тому мені й подобаються вечори. Невідомість і невизначеність нікому не до душі, особливо після такого дивного вступу. Рівновага, хм… З цим світом сталося чимало бід, і його існування точно не залежить від однієї людини. Ну, нехай не зовсім людини, але мені все одно не зрозуміло, чому я опинилася тут!» – думала Лін, спостерігаючи за сонцем, що повільно випливало з-за обрію.