10.2

***

Наближалася північ – час чергового запитання, але хто шукатиме на нього відповідь, Карі не знав. Лін не повернулася з палацу, тільки передала коротку записку, мовляв, так вийшло, що сама потрапила у свою пастку і тепер змушена правити у Влаї. Почерк начебто був її, однак ніхто не сприйняв це як правду. Зеліна відразу ж вирушила у столицю імперії і зажадала пояснень. За словами рудої, «подруга» навела стільки доводів, що богиня ледь не повірила – з нею дійсно говорила Лін. А повернувшись додому, заявила:

– Рех її знає! Якщо відкинути те, що вона в принципі не могла так вчинити, то цілком можливо… І на ній немає печатки смерті. Завтра з Карі злітаємо, нехай він розбирається. Так, завтра! Чому? Ранок мудріший за ніч! Що, вечір? Без різниці! Головне, в мене зараз у голові каша! Щоб вас усіх! Звичайно, завтра мені думатиметься краще!

Вечір минав журливо. Метаморф не сумнівався – навіть якщо Лін дійсно у Влаї, для цього є причини серйозніші, ніж благо держави. А якщо в столиці не вона? Тоді все ще гірше!

Зеліна чомусь вирішила, ніби чарівниця пропала через неї, і розривалася між власними душевними стражданнями, Марком, що вперто зображав хворого навіть після повного одужання в Храмі Життя, і Ельмірою.

Молода магиня добре пам'ятала зраду кузини і серйозно сприйняла звістку про Лін, чим довела Карі до сказу. Однак замовкати вона не збиралася і щосили намагалася «підготувати» метаморфа до неприємної реальності. Той терпів досить довго, але вода камінь точить. Не-людські нерви витримали години три – на думку Зеліни, Карі, що не пробачав жодного поганого слова про дружину, ці тортури не зміг би стерпіти в будь-якому випадку.

Ні, метаморф не опустився до лайки чи погроз! Він прибрав вуха зі своєї голови, бо ж для Первісного це не було проблемою. І хто б міг подумати, що Ельміра відповість на такий «натяк» затяжною істерикою, що помалу змінилась тихим скигленям під гаслом «мене ніхто не розуміє, а я вже через це пройшла»?

Зеліна цинічно зауважила, що в молодості маятися почуттями корисно, інакше в старості і згадати буде нічого, Марк авторитетно заявив, ніби образа тут ні до чого, дівчина просто закохалася в… неважливо в кого, однак Карі все одно відчував докори сумління.

Хіба так важко було потерпіти ще трохи? Магиня стільки всього пережила… Нехай би пограла в навчену життям наставницю, може їй стало б легше. Вона ж зовсім дитина, а тут він із цими вухами… Метаморфу здавалося, це кращий спосіб жартівливо і ненав'язливо повідомити, що час припиняти жалісливі розмови, але вийшло невдало. І тепер Карі не уявляв, як загладити провину. Власне, він і не розумів, у чому провина полягає.

Напевно, варто було вибачитися. Вкотре. Але метаморф був зайнятий проблемою важливішою – Лін. Чомусь у кіратському палаці всі причетні – Арголін, Дісон, Крезін і кілька міністрів, схоплених зненацька рудою, дружно прославляли принцесу Маргалінайю, що так вчасно повернулася в рідну країну і робила все можливе, щоб не допустити поділу влади. Вони дивилися настільки чесними очима, що хотілося зламати їм шиї. Навіть Арголіну.

– Слухай… -те… – Ельміра вважала, ніби підійшла нечутно, проте Карі помітив її ще на ґанку, – ти… ви… вибач… І відпусти птицю, ніч надворі.

«Ку-ку-рі-ку!» – голосно погодився з її словами старий півень, якому сьогодні не пощастило зайти в курник останнім. Засмучений метаморф витягнув його від сонних родичів і використовував для заспокоєння нервів, як зазвичай робила Лін, ризикуючи розчавити птаха енергійним поглажуванням по яскравому пір’ю.

– Ходімо в будинок, – продовжувала магиня, – холодно…

Карі хотів відповісти, що не треба розгулювати в одній нічній сорочці, то й холодно не буде, але змовчав. Раптом знову образиться? Ці чутливі особистості як полуниця на грядці – хоч як старайся, а кілька ягідок розчавиш.

– Дивно тут, – спробував він зав'язати нейтральну розмову. – Немає ні трави, ні дерев… справжніх великих дерев. Небом постійно пливуть хмари… Птахи за піском скучили, та й зелень закінчується, спасибі Арголіну. Навряд чи хтось із місцевих погодиться продати нам корм. – Ельміра ніяк не відреагувала, і Карі вирішив перейти на теми, ближчі, на його думку, молодій дівчині. – Не віриться, що над цим містом теж щоночі зустрічаються Рун і Рунна! Хіба можна призначати побачення під настільки похмурим небом? Дивись, там лише хмари та світла пляма замість двох місяців, а коли вони розбіжаться, навіть цього не залишиться…

Магиня дивилася. Але не вгору, а на співрозмовника. Її захоплений погляд не відривався від обличчя метаморфа, і той почав відчувати щось, віддалено схоже на збентеження.

– Ельміро?..

– Твої очі! Вони… вони як нічне небо над Ландаром! Вони прекрасні! Хочеться потонути в їхній глибині або…

– Ельміро!

Дівчина здригнулась і залилася фарбою.

«Прокляття, ну як я міг забути?» – подумки дорікнув собі Карі, повертаючи очам людський вигляд. – «Добре, що графиня не бачила, а то вереску було б… Щоправда, і ця, здається, мала б нажахатися. Досі погляд метаморфа подобався тільки Лін, а інші обурювалися, мовляв, не-людь їх зачаровує».

– Подумаєш, чорні і мерехтять, – зневажливо махнув рукою, силкуючись ненав'язливо змінити тему. – Куртку принести? У цьому кліматі навіть в меднику [23] легко підхопити застуду.