8.3

Двоє стражників зіткнулися лобами і розтягнулися біля ґрат, що закривали сходи в підвал. Навколо голови одного з них розтеклася кривава пляма. Лін удостоїла потерпілого коротким поглядом і гидливо зняла з його пояса зв'язку ключів.

«Яке мені діло?» – вона не розуміла, чому питання про допомогу взагалі з'явився в голові. І зосередилася на ключах.

– Пані, – несміливо пролунало позаду, – вам потрібен найдовший…

– Дякую, – машинально відповіла чарівниця, дивуючись безглуздості цього слова, тим паче щодо якогось привида.

Решітка заскреготала і відчинилася.

– Внизу двері відмикайте широким ключем, – порадив дворецький.

Лін нічого не сказала, лише рвонула сукню, що зачепилась за прут, і почала спускатися в темряву.

Біля входу в підвал горіла звичайна олійна лампа, слабо освітлюючи засув і величезний підвісний замок.

– Широкий ключ, – пробурмотіла Лін, перебираючи зв'язку.

Дзвін відгукнувся стогоном…

«Тільки б без крові!» – прошепотіла вона, запізно згадавши, що може знепритомніти від одного лиш погляду на подряпину.

Двері прочинились, і чарівниця зрозуміла: іноді її надто жвава уява значно м'якша за дійсність.

Вона не втратила тяму, навіть голова не запаморочилась, та й шлунок поводився спокійно. Лін холоднокровно підібрала ключі до ланцюгів, що утримували Марка біля стіни, розірвала поділ сукні на тонкі смужки і перев'язала його рани, хоч вони вже й не кровоточили, здогадалася перевірити, чи притомний друг… Колись богиня домоглася для свого обранця безсмертя, тому чарівниця не замислювалася, чи вижив він після «спілкування» з принцесою.

– Зеліно… – це було схоже на подих, але вона почула і схилилася до губ Марка, намагаючись не дивитися на спечену кров на його обличчі. – Зеліно…

– Я тут, – тихо промовила Лін, – тут. Ти потерпи трохи, гаразд? – Вона гарячково міркувала, чи вистачить не-людських сил, щоб винести його звідси. – Потерпи.

На щастя, він знову знепритомнів.

Сімнадцять сходинок, майданчик, ще три сходинки… Чарівниця рахувала кроки, щоб хоч якось заспокоїтись і не рознести на шматки весь цей палац і всіх, хто жив у його стінах. Як же так?! У неї в голові не вкладалося, як можна мстити так жорстоко! Адже перша Маргалінайя була зовсім іншою. Її вигнали, і того ж дня вона з'явилася знову, абсолютно не схожа на жінку, що гостювала в їхній оселі!

«Тільки Рех знає, що потрібно принцесі!» – подумала Лін, побачивши світло попереду.

Непритомні стражники лежали біля грат. Той, із розбитою головою, готувався відійти в інший світ, але чарівниця з подивом усвідомила, що її це зовсім не зачіпає, і обережно переступила тіла, намагаючись не вступити в калюжу крові.

– Зеліно… – Ритм її рухів змінився, і Марк тривожно стрепенувся. – Пробач, Зеліно…

– Пані! – Дворецький-привид різко вискочив із тіні. – О-ох! Сюди прямує варта!

Лін подумки вилаялася. Вона все ще хотіла рознести палац вщент, проте вже реально оцінювала свої сили. Та й з напівтрупом на руках… Але одного погляду на скалічене тіло друга було досить, щоб сумніви пішли. Не-людському вигляду до снаги будь-яке завдання! Можливо, саме тому чарівниця раніше його і ненавиділа.

Десь неподалік почувся дзенькіт заліза.

«Цікаво, вони відразу витягнуть мечі, чи?..» – промайнуло в голові, а потім Лін усвідомила: є шлях значно легший, ніж кровопролиття! І, як не дивно, головну роль мала зіграти її людська частина.

Вона на мить заплющила очі, зосереджуючись. Руки відразу ж відчули непідйомну вагу тіла Марка, і чарівниця ледь не впала. Голосно зойкнув привид…

– Іменем Його Величності Арголіна Першого!.. – Світляк виметнувся в коридор і завис, висвітлюючи нереальну картину.

– Стояти! – гаркнув перший стражник, вирячившись як ненормальний. – В-в-ва… Ваше… що, правда, В-ваше…

– Можна просто Лін, – поблажливо кивнула чарівниця. – Гадаю, мого брата попередили про мій візит? Ні? Тоді будьте ласкаві, сповістіть короля! І нехай сюди прийде лікар, одному з ваших колег потрібна допомога. Швидко! – Ковані каблуки простукали по каменю і затихли на килимі вестибюля, а Лін тицьнула пальцем у нову «жертву». – Ви двоє, підійдіть! – навіть у людській подобі вона не відчувала незручності, розпоряджаючись. – Беріть його, – Марк перекочував у руки варти, – і йдіть за мною. Повільно. Обережно. І боронь боги комусь із вас спіткнутися!

Чарівниця рушила до виходу, не звертаючи уваги на стогони примари, який поривався відкрити воїнам очі на те, що відбувається, але, ясна річ, ніхто з них не чув його криків.

«Занадто легко!» – думала вона, перетинаючи похмуру напівтемряву вестибюля. Дуже неправдоподібно. Начебто тут дійсно чекали принцесу зі світу Тварюк. Ба більше – не просто принцесу (Маргалінайя з’являлась і зникала, називалась як хотіла, та її ніхто не впізнавав), а саме Лін в образі веллійської принцеси!

Двоє стражників слухняно дріботіли за нею.

– Бачите будинок зліва? – Вони закивали. – Віднесіть мого друга туди і чекайте розпоряджень.