27.2

– Не бійтеся, принцесо, – відверто скалячись, спробував розвіяти її сумніви орк. – Драй завжди робить те, що обіцяє. Він, щоправда, глухуватий трохи, та й тупуватий, якщо чесно, хоча в нашій справі це зовсім не заважає.

Що Кіхі хотів цим сказати, залишилося незрозумілим. Він ніби очікував незабутню потіху. Ні, орк не зловтішавсь і не знущався, він просто збирався посміятися від душі. Втім, тверда зелена шкіра його обличчя не могла передати всієї гами почуттів, тому Лін обережно примостилася на плече троля, внутрішньо приготувавшись до чогось незабутнього: або до поїздки, або до купання.

Величезна туша неквапливо рухалась уперед, не помічаючи швидкої течії і пронизливого вітру. Дівчина щосили чіплялася за товсту шию, відчуваючи, що черговий порив легко відправить її у політ. Біля кам’яного виступу, який сигналізував про закінчення Купелі, не-людь зупинився.

– Все, пцесо!

Лін покинула своє сідало. Від текучої води паморочилося в голові. Дівчина присіла навпочіпки, заглядаючи в глибоке русло Тролорки. Вода в річці була темною, з мулистими частинками, які під час весняних розливів осідали на прибережних луках у гирлі Світли. Мабуть, тільки ці родючі наноси і рятували від голоду південь Гартона. Подекуди в каламутній глибині миготіли сріблясті спинки риб, що поспішали забратися подалі від крижаного потоку.

З берега, що залишився позаду, почали щось кричати, однак вітер доносив лише уривки фраз, які складалися в непристойні вислови. Лін обернулась. Драй уже стояв біля імператора й інших, які щось запекло йому втовкмачували. Троль слухав із тією ж благодушною усмішкою. Він не розумів ні слова зі скоромовки, якою сипав жрець, і залишався байдужим до лайки Малдраба. Осторонь заливався радісним сміхом орк.

Нарешті Драю це набридло.

– Пцеса там. Йог’личість радий. Не дякувати. Я пішов. Голодний вже. – Навіть вітер не зміг зіпсувати його прощальних слів.

Лін посміхнулася. Вона не сердилась ні на це дитя природи, ні на його друга. До берега звідси рукою подати. Якщо троль, пообідавши, не повернеться, рятувальники припливуть на човні.

З іншого боку, пориви вітру посилювались, і хоч він не був холодним, все одно спричиняв незручності – доводилося триматись за камінь, а про те, щоб випрямитися на повен зріст, навіть не йшлося.

Через деякий час Лін відчула цілий букет інших прикрих дрібниць: ноги заніміли, сонце трохи піднялось, але зовсім не гріло, хвилі розбушувалися, заливали камінь піною, крижані бризки жалили шкіру. На березі сипав прокльонами імператор, навколо якого бджілкою вився жрець, але рятівного човна ніхто й не думав присилати.

Лін дорахувала до ста. Потім до двохсот. На числі «п’ятсот» її терпець увірвався. Надія, що проблема вирішиться сама собою, теж зникла. Роззяви витріщалися на неї і не пробували допомогти.

Наказавши гордості не лізти не в свою справу, дівчина склала долоні рупором і прокричала:

– Човен дайте!

Малдраб Четвертий схопив служителя за плечі, а до Лін долинуло пискляве:

– …у-і-ство…

– Не можна! – хором перевели гартонські вояки.

В їхніх голосах не було особливої зловтіхи.

– Чому?! – вже починаючи тривожитися, знову закричала Лін.

– Гебіон заборонив! Блюзнірство!

– До біса Гебіона! Сама з ним розберуся! Хоч дошку штовхніть!

Гартонці лише знизали плечима, а імператор опустився на землю і обхопив голову руками. Для нього ситуація повернула не тільки в несподіваний, а й у небажаний бік.

Зненацька запала тиша, потім погода різко змінилась. Безхмарне небо вмить заволокли чорні хмари, вітер значно посилився, хвилі тепер захльостували камінь повністю. Вода в Купелі Розуміння забарвилась у яскраво-блакитний колір, ніби хтось вилив у неї кілька бочок акварельної фарби. Потік біг уперед, а насиченість кольору зовсім не слабшала.

Лін намагалася триматись якомога ближче до берега, на якому почалися всі ці неприємності, розуміючи, що якщо вона потрапить у серединне русло Тролорки, то навряд чи зможе пізніше пояснити надто старанному тролю, в чому конкретно він помилився.

Однак найдивніше (і найстрашніше!) полягало в тому, що люди потроху відходили від води, низько схиливши голови і щохвилини озираючись, немов би очікували чогось неприємного. Судячи з їхньої міміки, паломники активно перемовлялися між собою, але Лін не чула жодного голосу.

Коли Крезін мало не волоком потягнув геть імператора, вона злякалась по-справжньому. Невже її вирішили залишити на заклання? Гебіону в жертву? Чи саме в цьому і полягає суть обряду – налякати принцесу до напівсмерті, щоб зрозуміла вразливість життя?

І жоден її крик не привернув уваги. Найімовірніше, його навіть не розчули.

Пригадується, Іскра пророкувала їй стати богинею, хоча Лін сумнівалась, що боги вилуплюються з кожного утопленика… Тим паче, тутешнє місце давно зайняте. Та й не хотілось їй такої долі!

Берег майже знелюднів, тільки метаморф вдивлявся у далечінь, прямо крізь «принцесу». Від цієї непомітності вона ще більше відчула свою вразливість. Пальці насилу розгиналися, ноги заледеніли. Намокле від бризок волосся боляче шмагало по обличчю і закривало очі. З кожним вдихом камінь ставав слизькішим… Лін знесилювалась, а стихія не вщухала, негода могла затягнутися надовго.