25.3

***

– Дісоне, прошу тебе, поклич Крезіна, – попросив-наказав імператор Веллі придворному лікарю. – Мені необхідно з вами порадитись. Це терміново.

Ельф не питав зайвого. Зрозуміло, про що хоче поговорити Малдраб. Новий король Гартона: що обіцяє його правління? Ця тема майже добу не сходила з язиків.

Радник знайшовся біля входу до землянки, відведеної для нього жерцями храму Землі. Щоправда, землянкою цю споруду називали лише з поваги до об’єкту поклоніння. Насправді міцна дерев’яна будова стояла на ґрунті і була присипана зверху глинистою землею. Усередині хтось придушено стогнав.

Дісон повів вухами, ловлячи кожен шерех. Крезіну це не сподобалось.

– Щось трапилося?

– Га? – перепитав ельф, визначивши: в землянці є тільки одна людина. – Імператор кличе. На раду. А хто там?

– Раб, – коротко відповів радник. – Карає сам себе.

Лікар нічим не видав подиву, хоч досі був упевнений, що Крезін – ідейний противник рабства, а тілесних покарань і поготів. Він колись навіть намагався вплинути на судочинство імперії, вимагав замінити половину способів страти на просте повішення.

– Може, вже досить? – невпевнено зауважив Дісон. – Мені здається, він скоро помре.

Радник несподівано розлютився:

– Знаю, що помре! І знаю, що досить! Думаєш, я змусив його це робити? Він немов збожеволів, намагається прибити себе до смерті. І ніякі накази на нього не діють, тільки хрипить щось… Будь проклятий його ненормальний татусь, який об’єднав нас Кайданами Покори! Вони ж не працюють!

– «…невиконаний наказ…», – зумів почути ельф. – Дивно…

Різким ривком він повернув голову Крезіна до світла і, не звертаючи уваги на обурення друга, сказав:

– Ні, василіск тебе не кусав. Хм… Гаразд, поки зв’яжемо твого раба, а пізніше розберемося. Слухай, тебе приворотним зіллям, бува, не поїли?

Розгублений радник заперечливо похитав головою.

– Ти б і не помітив, – задумливо міркував Дісон у землянці, поки викручував руки скривавленій людині і зв’язував їх дрантям її ж одягу. – Нормально спиш?

– Як немовля, – запевнив Крезін. – Не повіриш, але за все паломництво жодного разу не було безсоння, немов боги вирішили нагородити мене відпочинком. А що? Мені здавалося, сон – це добре.

– Не в твоєму віці, – засмутив його лікар, перев’язуючи нашвидкуруч спину раба. Ушкоджень там було небагато – не дуже-то легко шмагати себе, навіть маючи наказ, якого неможливо не послухатись. – Приворотне зілля пояснило б усе. Ввечері подивимося, гаразд? А поки обов'язок кличе! Як це куди? У Його Величності з’явилися слушні думки. Ну, то він так думає… Ходімо, скинемо Віві з небес на землю!

***

– Це він, – прямо з порога заявив імператор.

– Хто? – уточнив Дісон.

– Він – що?.. – перепитав Крезін.

Малдраб Четвертий насупився. Було ясно, що візитери перервали його роздуми в невідповідний момент, однак Його Величність швидко зібрався з думками:

– Грайта вбив принц.

– Е-е-е, чому ви так думаєте? – обережно поцікавився радник, намагаючись не накликати роздратування монарха.

– Тому що ніхто з них, – імператор виразно кивнув кудись убік, хоч уточнень і не було потрібно, – нічого не розповідає! Метаморф після мого повеління перестав говорити нісенітниці на кшталт «просто пройшлися доріжкою» і чесно відповів, що не може сказати, оскільки те, що сталося, стосується не тільки його. Це базікало, що казна-як опинилось у моїй гвардії, другий день годує співтоваришів вигадками про розумні рослини, однак навіть підіслані хлопці не змогли вичавити з нього ні слова про Геданіота або нашу… ха!.. принцесу. А дівка, здається, взагалі мову втратила – Берізка вчора цілий вечір біля неї крутилась і стверджує, ніби вона за цей час ні звуку не вимовила.

– Чи не могло статися так, – невпевнено сказав ельф, – що в смерті гартонського короля винна… винен двійник?

– Двійник? – скептично підняв брову Малдраб. – Гадаєш, принца зупинило б те, що її вважають нашою принцесою? Маю великі сумніви. Ймовірніше, вони обидва замішані… І, боюсь, історія може повторитися.

– З вами, Ваша Величносте? – здивувався Крезін.

– Та не з ним, а з його донькою! – поправив Дісон, розмірковуючи, як краще використати здогад правителя.

Радник зблід:

– З Маргалінайєю? Ні, він не посміє! Веллі все-таки імперія, а не якесь болото!

Імператор не нагадував, чому всі троє зараз перебувають за тридев’ять земель від рідної столиці в паломництві, яке нікому, крім гартонського короля, не було потрібне. Натомість Малдраб твердо, ніби переконуючи самого себе, вимовив:

– Хай там що, я вирішив. Я не віддам дочку тому, хто підняв руку на свого батька, навіть тричі правителю.

– Хочете знову використати двійника? – тихо запитав Крезін. – Ваша Величносте, вам не здається, що це трохи… занадто? Ні, я теж не хочу віддавати принцесу гартонцям, але, боюся, Лін не погодиться заходити настільки далеко. І… вам її не шкода?