21.3

Відповідь прийшла з-за дерев.

Лін та компанію оточили чотири прекрасні біловолосі дівчини, а п’ята плавною ходою виступила вперед. Вона чимось невловимо відрізнялася від подруг, хоча зовнішність і одяг у всіх п’ятьох були схожі: молочно-біла шкіра без єдиної кровинки, чорні брови і вії, яскраво-червоні губи, широкі світло-блакитні сукні.

– Ви забрали мою здобич.

Лін здригнулася. Точно так, рівно і без емоцій, говорили Шумена і Дімап, жерці Його Храму.

– Тут немає здобичі, Сніжо, – спокійно заперечив Карі.

Звідки він знав її ім’я?!

Білоголова теж була вражена:

– Ти мене знаєш?

– Всі Первісні чули про Полонянку Мрій.

– Первісні… Дивно, що ви ще не пішли з цього проклятого світу… Але людина, яка стоїть поруч із тобою, – не Первісний, і з ним ти не пов’язаний клятвою. Згадай прадавній договір. Він мій.

– Вибач, – в голосі метаморфа звучав жаль, – я дещо чув про договір, однак Марка ти не отримаєш. Світ змінився, Сніжо. У ньому з’явилися нові боги, давні обов’язки стали міфом. Навіть у нас розповіді про Полонянок перетворилися на казки, і я не очікував тебе побачити. Тепер тут править Він, не забувай.

– Він? Безіменний дикун, щиро впевнений у своїй обраності! Так, Йому подобається допомагати черв’якам, замученим власною збоченою фантазією, але тільки тим, хто не має цінності для мене. Таких більшість, повір! Згадай казки, Первісний. Тут я – справжня володарка! Востаннє пропоную: віддайте мою здобич. Інакше… Ти знаєш, чим обернеться непокора.

Карі насупив чоло, щось прикидаючи, і Лін зрозуміла: він не чинитиме опору. Простежити хід його думок було неважко: хранитель захищає принцесу, а не другого хранителя. Здається, Марк це теж усвідомив і інстинктивно пересунувся ближче до біловолосої.

– У нас рівні можливості, – спробував заперечити метаморф.

Полонянка Мрій розреготалася:

– Ти порівнюєш мене з дівчиною, що вперше відчула силу? Це навіть зворушливо. Влаштуємо поєдинок? Якщо ви вийдете за межі прямокутника, по краях якого стоять мої сестри, переслідувати вас я не буду. Якщо ні – ти підеш з мого шляху. Згоден?

– Лін? – неголосно запитав Карі.

Вона кивнула і ступила вперед.

– Подай знак, – наказала Сніжа.

Метаморф довгим поглядом подивився на Лін, немов прощаючись, і змахнув рукою.

Навколо неї з’явилися кошлаті дикуни, кожен з яких стискав у руках дубину із залізними шипами. Замість одягу їхні тіла вкривали невичинені шкури, нудотний запах окутував все навкруг, у волоссі стирчали дрібні кістки, на шиях висіли намиста з черепашок.

Дикуни дружно підняли дубини і так само злагоджено почали опускати їх Лін на голову. Вона раптом усвідомила: те, що відбувається – не змагання, а бій. Сніжа її не щадитиме, то чого церемонитися?

З неба злетіли величезні птахи, підхопили мерзенну «здобич», а на супротивницю полетіла сітка – і Лін провалилась у глибоку яму, зі стінок якої, звиваючись, виповзали змії.

Зверху долинуло глузливе:

– Так просто мене не здолати! Я граю в цю гру майже з народження і вмію відбивати будь-яку атаку! Здавайся, і йдіть із метаморфом геть!

– Я теж на фантазію не скаржуся! – зі злістю пробурмотіла дівчина, зосереджуючись.

Змій знищила вогняна куля, дно ями піднялося до поверхні.

Лін переможно усміхнулась і…

І невеликий звір, схожий на гієну, встромив зуби їй у ногу.

Кров була справжньою, біль – теж. З очей потекли сльози. Забувши про все, Лін схопила руками плямисту голову, намагаючись розтиснути зімкнуті щелепи, і почала захлинатися в болоті, що з’явилось замість кам’янистого ґрунту. Смердюча каша плеснула в рот, слизька трава заліпила ніздрі…

«Допоможіть же хоч хтось!» – але кричати означало проковтнути чергову порцію твані.

Ні, захлинутися їй не дозволили. Трясовина зникла. Тепер Лін була прив’язана до стовпа, біля підніжжя якого займався хмиз.

Дим виїдав очі, висушував просочений брудом одяг, перетворював його на подобу обладунків. Полум’я потроху набирало силу, нестерпно підсмажуючи ноги. Крізь сизу млу виднілися хиткі постаті хлопців, прикутих до скелі. Скелі? Звідки вона тут?

Біла сорочка Карі стала буро-червоною, кілька темних плям виділялись і на одязі Марка…

Лін застогнала.

«Вони сподівалися на мене! – подумала з гіркотою. – А коли я не впоралась, кинулися на допомогу. Мені… Не принцесі, адже це вже не таємниця. Подрузі, що розгубилась, як дитя мале перед гостями. Жалюгідна слабачка!».

Сніжа впала на землю без тями, але ситуація встигла змінитися ще раз.

Кілька хатин, вкритих пальмовим листям, стоять півколом. Високі кістляві аборигени повільно снують між ними. У центрі селища горить величезне вогнище, куди дві жіночки неквапливо підкидають дрова. Над багаттям висить котел, навколо нього в очікуванні обіду сидять голі діти. Їм байдуже, що «їжа», залишаючи за собою брудні сліди, досить жваво борсається в гарячій воді і намагається вилізти, але похилі стінки і слизький край дають змогу лиш висунути голову назовні.