ГЛАВА 21.1. Про фантазії та одкровення

Його Храм побудували біля витоків Світли – найдовшої річки континенту, яка починалась у кам’янистій пустелі і поступово наповнювалася водами численних приток. У Море Сплячих вона впадала повноводним потоком, яким регулярно ходили кораблі навіть із Грея, столиці Гартона. Веллійські та клуські торговці теж частенько привозили товари – і отримували чималий прибуток. Часом в дельті річки кидали якори й не-люди.

Однак судноплавною була лише гартонська частина Світли, а біля храму річка скидалася на дощовий струмок, що стрімко оббігав великі валуни.

Легенди стверджували: раніше, ще до побудови першого з Дванадцяти храмів, річка витікала з великого солоного озера, яке іменувалося Морем. Пізніше воно зникло, залишивши після себе низину, повну каміння. Багато з цих каменів мали химерну форму, в якій вгадувалися дракони, василіски, зубасті риби і… люди. Так, тут завжди можна було побачити якогось менестреля, що черпав натхнення в дивовижних фігурах!

Його Храм збудували з місцевого жовтуватого каменю. Згодом будівлю облицювали блискучою золотистою плиткою, стіни зсередини завісили килимами, розфарбували брудно-жовті статуї. Він вважався головним богом, найсильнішим і наймогутнішим.

Мати-рабиня не дала Йому імені, подарувавши свободу. І прирекла на вічну самотність – безіменні вважалися ізгоями і навіть між собою не спілкувалися. Вони були поза законами людськими і божими – їх просто не існувало як особистостей. Від недоброзичливців тих, хто не мав імені, рятувала репутація диких звірів, бо ж відомо: коли нічого втрачати, борються до останнього.

Каста безіменних збереглася до сих пір. Все ще були невільники, які хотіли для своїх дітей нехай і сповненого небезпек, зате вільного життя. Діти ізгоїв поповнювали їхні ряди, бо ж серед знедолених зрідка теж траплялися пари.

Він став богом і ніколи не шкодував про це. Навіть ті, хто забив його камінням біля Стіни Одкровень, спокійно зустріли старість – бог не мстив. Як не парадоксально звучить, але Він почав насолоджуватися життям лише після смерті. Не було більше плювків у обличчя і виплеснутих на голову помиїв, не було лайки за саму його присутність… Він дістав повагу і владу. Ті, хто ніколи б не удостоїв його поглядом, не вважали за сором впасти перед Ним на коліна.

І Він був справжнім богом. Не могутнім створінням, прив’язаним невідомими силами до конкретного місця, а тим справедливим і мудрим покровителем, про заступництво якого сам мріяв із дитинства. Богом, якому молилася б його мати, якби вона була ще жива…

Він ніколи не карав. Тільки милував.

Тому що Стіна Одкровень відкривала перед людиною такі глибокі і жахливі потемки її душі, що впору повіситися без втішних слів того, хто відав людською совістю.

***

– Отже, немає сенсу просити тебе залишитися? – підсумувала майже дводенну суперечку Лін.

Суть полеміки полягала в тому, що дівчина категорично противилася участі метаморфа в майбутньому обряді. Він і так ходив як у воду опущений, і пускати його до реліквії, що пробуджує совість, було б не по-людськи. Втім, Карі мав власну думку з цього приводу, яка разюче відрізнялася від поглядів Лін, і прислухатись до її порад не збирався. А Марк просто висміяв аргумент «душевні муки».

Метаморф неуважно кивнув, явно думаючи про щось своє. Та й пізно вже було повертати назад.

Шумена і Дімап (Головна жриця і Головний жрець Його Храму) заговорили разом, не збиваючись ні на один звук.

– Хранителі, візьміть Шукачів за руки, – в їхніх байдужих голосах не проскакувало навіть тіні емоцій.

Хлопці сумлінно вчепилися в долоні підопічної – кліщами не відірвати. Лін скосила очі – збоку з мученицьким виразом на обличчі терпів таке ж свавілля Геданіот. Вона трохи поспівчувала йому, адже воїну не личить ходити, немов малюкові на прогулянці. Та ще перед підлеглими… Ні, ясна річ, усі розуміють, обряд є обряд, але в майбутньому принца чекало чимало смішків за спиною.

– Шукачі, заплющте очі, – напевно, так вимовляли б слова зомбі, відповідаючи на запитання некроманта.

Лін злегка примружилась, справедливо розсудивши, що ритуалу байдуже, а от їй невигідно зустрічати невідоме в повній темряві. Тим паче, стояли вони обличчям до Стіни, і цей факт спричиняв неприємні асоціації.

Біля принца виникло невелике перешіптування – його хранителі наполягали на точному виконанні інструкцій. Лін подумки посміхнулася – своїх супутників вона встигла відучити від настільки трепетного ставлення до правил. Навіть Карі лише запитально хмикнув і не озвучував дурні питання.

– Хранителі, заплющте очі.

Тепер настала черга хлопців старанно вдавати (цікаво, перед ким таким заклопотаним дотриманням традицій?), ніби опущені вії означають зімкнуті повіки. Зате Геданіот зміг підморгнути Лін без докірливих стусанів у спину – його охоронці звикли виконувати накази.

– Шукачі, зробіть крок уперед. Хранителі, зробіть крок уперед.

Лін здивовано подивилася на жовтувато-сірий камінь перед очима. Зробити крок уперед? Це означає, так вдаритись головою, щоб совість прокинулася?

Принц теж вагався, розглядаючи комах, що виповзли погрітися на сонечку.

Дівчина зітхнула (на що не підеш заради країни і свого існування?) і повільно рушила вперед, пообіцявши собі – тільки до дотику каменю. Кроки бувають різні! Однак її нога не зустріла жодного опору. Лін на мить заплющила очі, дивуючись, і розплющила їх у справжніх джунглях.