ГЛАВА 20.1. Про чутки і правду

/Моє завдання – сказати правду, а не змушувати вірити в неї.

Жан-Жак Руссо/

Його Величності не спалося. І проблема була зовсім не в незручному ліжку (завзяті слуги кинули відразу дві перини, причому обидві пошарпані), і не в убогій вечері (заспаний кухар відправив обидві таці з їжею до Грайта, імператор полінувався розбиратись і втішав себе тим, що, схоже, королю судилося провести цю ніч на голих дошках). Ні, хоч до побутових незручностей Малдраб Четвертий і не звик, трагедією він їх не вважав. Однак на серці чомусь шкребли кішки…

Зневірившись заснути, веллійський правитель незграбно виповз з-під розшитого золотом кострубатого покривала, сяк-так вдягнувся і вирушив шукати, з ким би скрасити безсоння.

Зазвичай на допомогу приходили вірні радники.

Кімната Дісона була зліва від покоїв імператора. Оскільки стукати Його Величності не личить, Малдраб просто відчинив двері і побачив ельфа, що зосереджено розглядав свій живіт – усипаний дрібними крапками, немов придворний лікар ненавмисно впав на величезного їжака.

Імператор, у якого зрідка все ж прокидався такт, скоріше подався до Крезіна, що жив праворуч від опочивальні правителя.

Тут, пам’ятаючи нещодавній досвід, Малдраб Четвертий постукав. Спочатку неголосно, не бажаючи розбудити все крило. Потім, не отримавши відповіді, стукнув сильніше і відчинив двері. Радник валявся на ліжку в чому мати народила. Навколо Крезіна стояли глечики, в яких раніше плескалось міцне вино, і нічний горщик. Винні пари так вдарили імператору в голову, що він ледь не захмелів від одного тільки запаху.

І тут Його Величність згадав про двійника. Ось чий сон він перерве з радістю! Ех, де ж її кімната?

Імператор в роздумах вийшов у двір. Як не дивно, йому несподівано усміхнулась удача – ця Лін, ганьба його старості і кошмар із найжахливіших снів, поспішала до стаєнь, ведучи за собою метаморфа.

«Все ще зі своєю гидотою не награлася!» – вирішив Малдраб, прямуючи слідом.

Особисто він до тварин ставився так само, як і до людей, – байдуже.

Але «дочка» минула стайні і зникла на сіннику. Хранитель, підозріло озирнувшись, вирушив за нею.

Заінтригований правитель зупинився, роздумуючи, яку капость могло задумати дівчисько. І ледь не попався, оскільки метаморф несподівано виринув із темного провалу прилеглих воріт, причому з оберемком сіна. Відніс його під розлоге дерево за стайнею, повернувся за наступним. Потім тихо покликав:

– Лін, ходи сюди!

А далі імператору здалося, ніби він сходить з розуму. Чому? Бо ж свідком такої картини Його Величності доводилося бути вже не раз!

Розпусна дівка плавним рухом розтягнулася на м’якому «ложі» (про це свідчив характерний шелест сіна) і тихо запропонувала:

– Сідай поруч, Карі! Тут так гарно…

З-за хмар з’явилися Рун і Рунна, освітивши ідилічну картину: напівлежача дівчина дивиться знизу вгору на хлопця, що сидить поруч, і тихо просить:

– Поцілуй мене…

Він повільно нахиляється, немов не вірячи своєму щастю, і опиняється в міцних обіймах. Тонкі руки зривають сорочку з його плечей, жадібні губи цілують, ніби востаннє…

Нерви імператора не витримали. З глухим риком він схопив забуті недбайливим конюхом вила і, розмахуючи ними як палицею, кинувся на перелюбників.

– Га… гадина! – Малдраб зумів видавити з пересохлого горла лише здавлені звуки.

Але метаморф його почув. Підхопився, захищаючи дівку, і з подивом виявив, що не може розімкнути її обіймів.

– Ти не Лін! – почав люто відбиватися.

Імператор опустив свою зброю на спину «доньки» і ледве встиг розтиснути руки – дерево спалахнуло, осипалося попелом, залізні зубці розплавилися. У швидкому спалаху Його Величність помітив, як стрімко змінювались риси обличчя «Лін»…

А потім стало ясно.

Уже ніхто не сприйняв би дівчину, що обіймала метаморфа, за принцесу. Очі Іскри зайнялися багрянцем, тіло налилось жаром. Одяг засяяв – і розвіявся, але навряд чи комусь було до милування палаючими принадами.

Зайнялося сіно, в повітрі рознісся запах гару. І запах горілої плоті…

Карі не міг відірвати її розжарених рук від своїх плечей. Він знав: пошкодження поки не смертельні, відновитися буде легко… але як же це боляче! І закам’яніти, як у Храмі Життя, не виходило, ніби тої частини його єства не існувало зовсім. Обернутися б звіром, полоснути мучительку гострими кігтями, впитися б їй у горло… Біль заважав зосередитись, розривав груди, перехоплював подих. Метаморф не витримав і застогнав, упевнений: Лін все одно не чує – вони з Марком провели її у якусь комірчину, де було ліжко і не було мешканців.

Імператор і кілька слуг, що вискочили на шум, позадкували, не наважуючись втрутитися. Від гостьових кімнат бігли люди, приваблені метушнею. Хтось поривався кричати: «Пожежа!», але йому швидко затикали рота. Примчав настоятель, впав на коліна і почав слізно благати богиню змилуватися, щось невиразно обіцяв, запевняв у своїй вічній любові й покорі. Кілька здорованів-жерців приєдналися до нього.