18.3

Їх було десь тридцять – худих як тріски, в старих лататих-перелатаних балахонах, без зброї. Але їхні очі спалахнули божевіллям і не лишили сумнівів – зараз ці люди підкоряються Дігавліро.

Гвардійці, що впізнали свою «принцесу» і товариша в панамі з горезвісних лопухів (по-перше, щоб сонце в голову не пекло, по-друге, від комах відмахуватися зручно, і взагалі – Лін набрала оберемок цієї флори, то не в руках же її тримати?), витягли зброю і рушили навперейми. Деякі з них розмахували мечами, щоб змусити жерців відступити, однак ті, підлеглі чужій волі, йшли вперед, не бачачи загрози. Гартонці залишалися осторонь.

– Малдрабе, не треба крові у храмі, – невдоволено сказав король, що визирнув на шум.

– Не треба? А був би там твій син? – зло запитав імператор.

І отримав у відповідь:

– На Храмових землях не можна проливати кров. Негайно відклич людей, інакше нашому союзу кінець.

– Справді? Але якщо я це зроблю, об’єднання теж не буде, – шаленіючи від власної сміливості, заперечив Малдраб. – Я виберу той варіант, в якому вона… моя… е-е… дочка залишається жива.

– Як хочеш, – байдуже кинув Грайт. – Сину мій!

Спалахнуло, змусивши присутніх заплющити очі.

Між солдатами, що поспішали до Лін і Марка, і стіною не було ні душі – всі жерці і четверо гвардійців, які заступили шлях фанатикам, перетворилися на купки попелу…

Дігавліро диявольськи розреготався:

– Будь щаслива, чужа тварюко! – і зник у своїй норі.

– Ти сам винен, – звернувся до враженого імператора король. – Я ж попереджав?.. – І спокійнісінько пішов, супроводжуваний злими поглядами.

Веллійці ходили вигорілою землею, згадуючи, де стояли їхні знайомі і друзі, щоб принести їм останню шану…

Здається, вже мало хто вважав союз із Гартоном чудовою ідеєю. Втім, з претензіями до Грайта не сунувся ніхто, а кількох відчайдушних хлопців зупинили товариші.

Що думав про цю подію Малдраб Четвертий, не знали навіть радники. Дивно, проте в смерті гвардійців звинувачували лише короля, і люди дивувалися, побачивши (або дізнавшись від очевидців), що «принцеса» заліпила Геданіоту ляпаса.

А потім була церемонія, проведена занадто поспішно і сумбурно. Наречені увійшли до храму, доторкнулися до розкішного золотого трону і вийшли, не глянувши одне на одного. Чому тільки доторкнулися? А король зранку, щоб не гаяти часу, послав у Храм Слави бідолаху Віма, і той залишився живим лише завдяки своїй худорбі і недолугості.

В цьому храмі неугодні вбивалися не старінням. Якщо сісти на пекельний стілець, заздалегідь не заклинивши механізм, вискочили б кілки навпроти серця і шиї. Але вага юнака виявилася такою малою, що він не зміг запустити пристрій і радісно підхопився, впевнений у своїй шляхетній крові.

Підхопився, спершись руками об сидіння, і дістав легкий укол нижче спини.

Незрозуміло, чому механізм не полагодили, однак тепер золотий трон огризався двома залізними наконечниками. Звісно, сісти на нього не було можливості, навіть аби було бажання.

Відразу після церемонії паломники швидко зібралися і вирушили до Храму Вогню, щоб не проводити ніч у цьому проклятому місці.

Дігавліро більше не з’являвся. Напевно, про його раптову замкнутість могла б розповісти Зеліна після того, як вона, зникнувши на деякий час, повернулася із загадковими словами:

– Яка гидота…

Але богиня була напрочуд мовчазна, та ніхто її й не розпитував.

Зате кожен вважав своїм обов’язком подивитися на нову конячку. І краще розглянути саму принцесу, вишукуючи ознаки не-людства. І співчутливо кивнути Карі: мовляв, хоч ти і перетворюєшся, хлопче, це нічого, є злочини набагато гірші.

Загалом, славою Лін насолодилася настільки, що їй знову захотілося влади – відправити всіх нав’язливих телепнів далеко-далеко і подивитись, куди вони підуть.

***

Ангас був наляканий. Ні, страх – це ще м’яко сказано. Він аж випромінював паніку, тараторячи на одному диханні:

– Брате, їй допомагає богиня! Їй! Сама Зеліна! Та, хто зневажає людей і ненавидить Лана! Це богиня допомогла чужій втекти! Чуєш, брате?! Але дівчина повернулася! Повернулась! На коні зі Стада! – Міцний ляпас трохи його охолодив. – Зі Стада…

– І що? – Ваніс щиро дивувався. – Який стосунок до нас має якесь стадо? Ну, вкрала дівка коня, і?.. Хочеш, я тобі теж скакуна візьму звідки-небудь?

Молодший маг зітхнув, остаточно отямившись.

– Ти ж не знаєш… та й звідки тобі знати, це було після нашої війни…

– Чого я не знаю? – Біловолосий пишався своєю витримкою щодо брата, але тут разом втратив терпіння. – Чого я не знаю?!

Ангас пригладив розпатлану від швидкої ходьби шевелюру, намагаючись збагнути, як тактично розказати братові неприємну новину і залишитися живим.

– Розумієш… Я чув багато розповідей про те, що було після… після війни… Храми відбудували, як ти і сам помітив, у кожному з них є новий бог… І Стадо ніби як править у Проклятому храмі – в справжньому Храмі Слави. Та не кип’ятися! – попросив він, зауваживши, що навколо рук старшого почав клубочитись багряний туман. – Тепер по суті… Слухай, єдиним, хто досі їздив на конячці зі Стада, був…