ГЛАВА 18.1. Про владу та легенди

/Влада втрачає привабливість, якщо нею не зловживати.

Поль Валері/

Зблизька Проклятий храм був зовсім не таким чарівним, як здалося вчора. Численні тріщини потворними шрамами перетинали його стіни, мармурові сходи просіли на один бік, розбиті вікна були припорошені порохнею, а на підлозі лежали друзки вітражів.

Натужно рипнули двері, відчиняючись лише наполовину.

Зсередини храм видавався набагато більшим, ніж зовні. Просторий зал, заставлений по периметру амфорами, серед яких траплялися й цілі, був вкритий товстим шаром пилу, волохата павутина звисала з вікон і стелі… І безліч незайманих часом дзеркал – без пилу, павутиння і тріщин, у золотій, зовсім не потемнілій оправі. Вони відбивали все, крім прибулих.

Лін згадала, як її звинуватили в незнанні своєї раси, і вирішила, що в цьому може бути натяк. Втім, гвардієць – точно ж не кровопивця?..

А ще в дзеркалах відображався звичайний дерев’яний стілець, що стояв на невеликому підвищенні біля стіни. Точно як той, побачений у Дзеркалі Таємниці. Цей стілець (називати його «троном» язик не повертався) оточувала мозаїка із зображенням звірів, птахів, риб, рептилій, комах та інших представників тваринного світу.

Марк легко застрибнув на поміст.

– Ходи сюди! – покликав голосно. – Не повіриш, звідси я відображаюсь!

На запиленому узвишші виднілися кілька шматків дерева та шматочки кольорового скла, що, ймовірно, були колись барвистою мозаїкою. Лізти туди Лін не хотіла.

Вона придивилася до дзеркал. Так і є – в них гвардієць стояв біля трону. Розглядав картину на стіні. Задоволено кивнув головою – і сів. На тутешній Трон Влади.

На справжній Трон!

«Храми будували на місці стародавніх капищ, де була невідома сила…» – розповідав Крезін.

І ніхто реліквію в новий храм не переміщував, бо ж там вона стала б звичайними меблями. В теперішньому Храмі Слави аж ніяк не боги вирішували, хто має кров володарів!

Лін зрозуміла, чому Його Величність був такий спокійний. Той Трон Влади ніс небезпеку лише для неугодних, а «принцеса» поки ще потрібна імперії.

– Стій!

Марк підійшов, щоб допомогти їй піднятися на узвишшя, і злегка оторопів від крику прямо в обличчя.

– Ти тут? – Лін вражено вказала на найближче дзеркало.

Той, хто виднівся у ньому, носив одяг тих же кольорів, що і гвардієць, і мав схожу статуру, проте тепер, коли друг стояв поруч, Лін зрозуміла, що помилилася.

А вистава тривала. Чоловік, що сидів на Троні Влади (тепер уже непоказний стілець випромінював майже відчутну незвичайну силу), дивився на світ зверхньо і гордовито. Його губи щось шепотіли.

– Я перший, – тихо розшифрував Марк. – Я здогадався. Світ належить мені!

Чоловік із дзеркала говорив сам із собою, не помічаючи, що стрімко перетворюється на дідугана – того божевільного пророка, якого паломники зустріли у теперішньому Храмі Слави. У фальшивому храмі… А коли він зрозумів, яким став, почав ламати Трон, беззвучно щось вигукуючи.

– Він кричить: «Я не жертва! Дігавліро – принц крові!» – пояснив гвардієць.

Картинка перервалася на метаннях свіжоспеченого бога Слави, і все почалося заново, ніби дзеркала запам’ятали тільки цю сцену. Все ж поява нового бога – подія не буденна.

 – Ця деревина колись була Троном Влади? – Марк задумливо покрутив у руках уламок. – А той страшний пророк у молодості носив кольори імперії і вважав себе принцом… Доля – жартівниця, еге ж?

Лін завмерла.

– Кинь негайно, – прошепотіла придушено, сподіваючись, що ще не пізно – чоловік, показаний відображенням, довго сидів, перш ніж померти і стати жертвою.

Гвардієць побоювань не поділяв.

 – Облиш, крихітко, коли це було? – відповів він і жартівливо стукнув дівчину по лобі шматком Трону.

Закружляв вихор, змітаючи пил і павутину. Різнокольорові скельця піднялися в повітря і почали вкладатися в мозаїку. Тріщини на стінах заворушилися, змикаючи свої краї і розгладжуючись. Храм Слави відчутно труснуло. Вхідні двері тихо відчинилися. Новісінький дерев’яний стілець з’явився в центрі помосту.

А в храмі пролунали слова, абсолютно недоречні в такому місці. Втім, Лін лише пояснила Марку, куди йому треба подіти свої руки, якщо наступного разу він захоче схопити реліквію, Карі – чим зайнятися, коли на горизонті з’явиться незнайомий предмет, а ось Лан не жалів фантазії, описуючи, як саме можна виконати попередні рекомендації.

Гвардієць навіть не огризався, повністю визнаючи помилку.

Лін втомлено прошепотіла йому (навіщо ж сердитися, якщо нічого, крім дивовижного відновлення храму, не сталося?):

– Дурню, ти ж знаєш, зі мною вічно щось не так. І знаєш, чому! То якого Реха ти це робиш?

Марк скорчив прохальну гримасу:

– Не ображайся, гаразд? І не кажи йому, будь ласка…

Вона насилу збагнула, про що просив друг.