ГЛАВА 16.1. Про наміри і подвиги

Під дверима кімнати Лін очікували вчорашні вартові, до яких приєдналися ще троє з тих, хто стояв біля покоїв імператора. Один із них, на вигляд найстарший і найдосвідченіший, звернувся до неї, мнучи в руках кольорову ганчірку:

– Ваша Величносте… е-е-е… та красуня світленька сьогодні буде?

– Руда буде! – викрикнула дівчина, сердячись на власну необачність. – Дозволяю залицятися до неї!

Богиня дасть відкоша, а зайві п’ять хвилин спокою «Її Високості» не завадять.

Лін зачинила двері, ледь не прищемивши ніс комусь із охорони, і насилу стримала незадоволений вигук. Зеліна вже була тут! Вона привільно розвалилася на ліжку, напнувши на себе ту саму зелену сукню, що казна-як опинилася в шафі. У компанії обох хранителів – Карі влаштувався на хиткому стільці, Марк неможливим чином приліпився біля богині.

– Ти ж переміщатися не любиш! – вирвалось мимоволі. – Геть із мого місця!

Руда елегантно потягнулася, мало не зіпхнула гвардійця на підлогу.

– Ні, рьяско, пізно спохопилася. Ми з цим, – вона кивнула на Марка, – дійшли згоди. Він перестає пускати слину, а я деякий час надолужую згаяне виключно з ним. Зрозуміло пояснюю чи розшифрувати?

Лін похитала головою.

– На честь чого збори?

Зеліна знехотя сіла.

– Мені здалося, нам треба дещо обговорити. Я збираюся відвідати храми і хочу зробити це разом із вами. Хлопчику, не дивися так здивовано, – звернулася вона до метаморфа, – твоя думка не має особливого значення, а ось наша принцеса може заважати. Домовимося про тимчасове перемир’я, що скажеш?

– Ти затіяла нову гру?

Богиня розсміялася:

– Я? Мабуть. Мені захотілося погратись у звичайну людську жінку. А чого добиваєшся ти, рьяско? Я навіть не питаю, як у тебе це вийшло. Мені лиш цікаво: навіщо? Чому ти звільнила бога Війни?

Лін здивувалася. Про такі наслідками здобуття Мечоносцем тіла вона не замислювалася. Невже тепер, ставши матеріальним і діставши можливість залишати свою обитель (Зеліна колись говорила – на десяту частину доби), він спробує розпалити війну? Та ні! Бог Війни сам визнав, що не воював. Мародером був… Трясця, це ще гірше! Але ж він захоплений тим родючим і аодночас неймовірно пустельним світом…

– Мечоносець такий самий бог Війни, як я – принцеса. Тобто за характером не підходить, – швидко додала Лін, помітивши, що Карі дивиться з подивом. – І не я його звільнила!

Марк хмикнув.

– Крихітко, шкода, тебе там не було. Слухай сюди! Ні, чекай… Історія, звичайно, не державна таємниця, але й кричати її на всю горлянку я не буду. Сідай поруч, – він безцеремонно посунувся, відпихаючи руду на протилежний край лавки-ліжка. – Не смійся, інакше наш перевертень до смерті образиться. Лін, пам’ятаєш, ти набридала нам своїм ниттям щодо вбивства правлячої еліти двох країн? Мовляв, чвари почнуться, громадянські війни, гризня спадкоємців, тебе під шумок закопають? І взагалі, негоже людям, навіть таким, як наш палко… кхм… імператор, лягати в труну передчасно. Мені-то особисто ці переживання до одного місця. Е, друже, не злися, я маю на увазі – близькі до серця!

Слухав я твої голосіння, слухав, але не збирався нічого робити, поки пхикання не підхопив наш не-людь: «Ох, бідна принцеса! Ах, як же їй допомогти? Ух, який я нікчемний!» – думаєш, це легко було терпіти? А незабаром у його чорняву голову прийшла геніальна ідея потайки проникнути в Храм Війни і обмотати руків'я Меча Ненависті якоюсь ганчіркою. Жерці шуму не здіймали б, бо ж усе списали б на їхнє недбальство. Я трохи подумав і погодився. Чим Рех не жартує, раптом спрацює? Може, хоч потім зміг би поспати! Метаморфам же сон необов’язковий, він би до ранку нив. Або сам поперся б, а потім клаптики охоронців збирали б із навколишніх кущів, бо ж Карі домовлятися не вміє!

Ну, вирішили йти ближче до опівночі, однак тут виникла перша проблема – залишати тебе без охорони мій напарник відмовився навідріз. Скільки я йому не говорив, що від долі не втечеш, та й підлості траплялися тільки у храмах, – все марно. Щоправда, нам трохи пощастило – Його Величність зволив наслідувати приклад гартонського владики і теж обзавівся постійними вартовими. Хлопцям не було особливої ​​різниці, де сидіти, – під дверима імператора чи принцеси, а коли я натякнув, що у них є шанс познайомитися з тобою ближче… Лін, вони ледь не побились і домовилися чергувати парами, змінюючись кожні пів години. Гаразд, це не важливо.

Вийшли ми, значить, на вулицю. Тупотимо до Храму Війни. Темно – хоч око виколи! Метаморф преться вперед, я намагаюся йти слідом за ним. Раптом його кроки стихають. Я, звісно, теж зупиняюся і бачу, як переді мною загоряються два переливчасті вогники. Десь на рівні мого поясу! Знаєш, Лін, мені колись довелося вискакувати з вікна палацу в одному чоботі, а й тоді було не так страшно. Відразу згадалися розповіді про Псів Війни… А воно ще як зашипить: «О-ім-м-м…», немов уже зжувало одну мою ногу і приміряється до другої. Потім вогники піднялися вище моєї голови, і цей розумник розбірливіше вимовив щось на кшталт: «Ходімо». Виявляється, у нього шнурок розв’язався, він присів його поправити, а потім вирішив подивитися, як там я! Чесно скажу – йти далі відразу перехотілося.

Підбираємось до стіни. Я збираюся відвернути увагу горлорізів від входу, але Карі пропонує через дах. Я кажу: «Там магічна «парасолька», а він: «Тільки від дощу!», та так впевнено, що мені навіть повірилося. І розповідати про те, що той покрив і птахів з комахами усередину не пропускає, я не став. Раптом вийде? Не вийшло. Стрибнув він, – кивок убік метаморфа, – вище всяких похвал:  з місця, на два людські зрости вгору, ще й вперед, начебто, пролетів. Мить тиші, потім зверху долинає таке жалібне: «Марку, воно тягнеться!» і звуки, ніби хтось щосили гальмує спуск із крижаної гірки. Виявляється, під його вагою магічна «парасолька» прогнулась майже до підлоги, не пускаючи, проте, всередину. Довелось бігти до товаришів по службі і випрошувати мотузку.