15.2

– Вибачте, шановний, проблема лише в тому, щоб тут був хтось, скажімо, матеріальний?

Здавалось, Мечоносець задумався.

– Якщо так ставити питання… Мабуть.

– А чому ви без тіла?

Він відповів як зазубрений урок:

– Мене принесли в жертву досить дивовижним способом. Божевільним навіть для цих країв! Ха-ха, мене віддали на поживу двом сотням щурів! Розумієш, війна – неприваблива річ, а жерці тоді й уявити не могли, що мій дух стане богом. На жаль, мені не вдалося повторити це з ними ж… Знаєш, що відчуває людина, коли в неї вгризаються двісті голодних ротів? Чотириста щелеп? Кілька тисяч зубів?

Лін перебила його:

– Пам’ятайте, ви запитували, чи допоможу я вам? Малося на увазі нове тіло?

– Майже, – співрозмовник знову говорив спокійно. – Ти приходила в храм, щоб поквитатися з ворогом?

– Ні. Дістати благословення.

Мечоносець зло розреготався:

– Від Меча?

– Від вас, – холодно поправила вона.

– Я ніколи не покидаю цей світ! Там я – ніщо, а тут маю хоч голос!

– Батько мені сказав, і я пішла. – Лін почала втомлюватись. – То в чому проблема з вашою матеріальністю?

Вона зачепила якусь струнку в душі бога Війни.

– Той клинок… Як його у вас називають? Меч Ненависті? Він забирає всю силу мого світу, залишаючи жалюгідні крихти, які дозволяють мені не розсіятися в просторі. Без нього я б поступово відродив справжнє тіло! Але знищити Меч не можна, він – частина святилища. Знаєш, звідки його ім’я? Це лишень посудина, куди паломники виливають свої мерзенні почуття. Щоб не захлинутися в чужій ненависті, він позбавляється від неї, часом використовуючи мене. Навіть смішно – меч відбирає силу у колишнього господаря…

Лін виділила головне:

– Його не можна знищити, так? А змінити? Перекувати, наприклад, або думати про добро?

Мечоносець зайшовся істеричним сміхом.

– Мила, по-твоєму, я чекав настільки передбачуваної поради? Моя Каленрі перепробувала всі способи, які ти можеш собі уявити, і безліч тих, про які ти ніколи не здогадаєшся.

Вона уважно придивилася до місця, звідки доносився звук, і сказала ледь тремтячим голосом:

– Мені здається, я вас бачу.

Примарна фігура, яку Лін спочатку вважала власною тінню на стіні пшениці (але ж сонце стояло в зеніті!), зметнулася вгору, сколихнувши повітря. Тепер не лишилося сумнівів – це і справді Мечоносець!

Пролунало протяжне виття. «Тінь» трохи згустилася, набуваючи об’ємності, й опустилася вниз… Незграбно приземлилася поруч із дівчиною і закричала:

– Як ти це зробила?!

Така ось подяка…

– Не ображайтеся, будь ласка, та я тут ні до чого.

Лін не думала, що привид повірить, але він раптом змінив тон:

– Я тобі вірю. Це друга ступінь, мало пройти не менше чверті доби… Мила, розкажи, що було шість годин тому?

– Я спала, – чесно відповіла Лін. – Що робили інші, не знаю. Щоправда, вчора ввечері посилили нашу охорону.

«І моїх хранителів не було на місці, проте тобі про це говорити необов’язково».

Темний силует заметушився. Мабуть, за життя Мечоносець мав майже чорну шкіру, хоча про існування такої раси в цьому світі дівчина не чула. Може, він теж не звідси?

– А багато людей з таким кольором шкіри, як у вас?

– Не знаю, – неуважно відповів бог Війни, розмірковуючи про щось своє. – Гадаю, жодного. Мене показували як дивину в мандрівному цирку. Потім, коли я виріс, поважне панство ховало від мене лиця своїх дітей – щоб не наврочив, тому я завжди вважав себе унікальним, єдиним і неповторним. Що? – запитав він, відриваючись від роздумів і помічаючи – Лін не слухає.

А у неї перед очима стояв Карі, що з’явився вранці без зброї. І був відсутній ввечері, чого раніше ніколи не траплялося.

– Що буде, якщо на місце Меча Ненависті покласти інший? – із завмиранням серця запитала вона.

– Нічого.

– А якщо винести його з храму?

– Він тягнутиме ще більше сили, і я, можливо, втрачу навіть голос. Розумієш, мила, люди приходять туди не для того, щоб поклонитися війні, і не тому, що хочуть попросити про її припинення. Їм не треба благословення перед битвою, ні! Вони хочуть знищити. Не важливо, що або кого. Байдуже, заслуговує противник смерті чи ні. Вони йдуть у Храм Війни і примножують ненависть… Я не міг залишати ці землі, але одного разу до мене заглянув Рех. Він сказав, нібито вся справа в людях, і якщо вони щиро захочуть, щоб Меч більше не приносив руйнувань, так і буде. Знаєш, наш бог Смерті – пророк, причому справжній. Я запам’ятав його слова, хоча вважаю їх знущанням: «Хто добрий і чистий душею, в чиєму серці так багато любові, що немає місця ненависті, хто заради друга знехтує обов’язком і поверне силу проти сили». Скажи мені, хто, крім хіба що блаженних, зможе виконати це пророцтво? Ти зустрічала таких, Каленрі?