13.2

Коли відбудовували старі капища, виникла необхідність у людських жертвах. Спочатку в хід ішли перші-ліпші, і це призвело до безлічі несподіванок. Наприклад, Літо[13] – взагалі дитина! А незабаром люди помітили, що в храмах з’явилися могутні сили, і в наступних святилищах жертв підбирали за певними параметрами. Рех раніше був некромантом, за силою рівним Радісу, і ставати богом теж не планував… Храм Смерті довго стояв пусткою, хоч він і найстаріший серед Дванадцяти Храмів. Неважко здогадатися, що Лівайя в минулому… правильно, світлячку, вона тримала бордель. А я… я мала жагу до життя.

Лін, ти звинувачувала мене в жорстокості і мстивості? Повір, це лише вершина айсберга! Колись я була балуваною татковою донькою, яка звикла до розкоші. Потім – цінною, але безправною іграшкою, подарованою побожним батьком відбудованому Храму Життя для молінь. За час, проведений там, я почула безліч визначень того, чим мені довелося займатися, однак молінь серед них точно не було.

Одного разу, після особливо винахідливих паломників, мій напівтруп скинули в Озеро. І навіть у такому стані я дуже хотіла жити! Я померла… а потім відродилась як богиня – наділена могутністю і прив’язана до свого світу. Як же я шкодувала, що ті, хто прирік мене на вічну самотність, померли не від моєї руки…

Рьяско, тобі цікаво, чому я раптом вирішила розповісти історію свого життя? У мене є їдея. Ти пов’язана з ним, – Зеліна вказала на метаморфа, – Кайданами покори, і з цим нічого не можна вдіяти. Будь-яке твоє бажання він виконає беззаперечно, навіть якщо ти подумаєш вголос. Ти зненавидиш і його, і себе, і всіх навколо, але ніхто не зможе тобі допомогти. Люди – не іграшки, пам’ятаєш? Якщо ж хлопчина займе моє місце в храмі, ніякі Кайдани на нього не подіють. Він отримає свободу, ти скинеш тягар із душі, а я знову зможу жити серед людей. Визнай, мала, Храм Добра в цьому жорстокому світі потрібен більше, ніж Храм Життя. Подумай, не гнівайся передчасно. Я навіть готова відповісти на твої запитання.

Питання у Лін виникло одне-єдине:

– Чому ти питаєш мене? Ось же Карі.

– Дурне дівчисько, він не зробить нічого без твого наказу!

Присутні дружно з цим не погодилися.

– Чому? Зробить, – запевнила дівчина.

– Зеліно, здається, ви трохи запізнились. Або я поспішив із благородством, – пояснив Геданіот.

– Я сам можу вирішити! І, між іншим, я давав клятву хранителя, – спростував свою неспроможність метаморф.

– Красуне, все вищесказане дуже цікаво і пізнавально, але абсолютно марно, – підсумував Марк.

Богиня розгублено озирнулася:

– Я знаю, як діють Кайдани! Я випробувала це на собі!

– Прийміть мої співчуття, пані, – чемно звернувся до неї принц, – проте магія покори неможлива серед родичів.

– Родичів?! Яких ще родичів? Вона – чужа!

– Тихіше, тихіше, – спробувала заспокоїти руду Лін, не бажаючи, щоб та в роздратуванні вибовкала її таємницю. – Ми доторкнулися до Серця і тепер ніби як рідні. Але дякую за турботу! Чекай, Зеліно, а зараз же ти не прив’язана до храму? Як це?

– Я можу залишати Храм Життя на одну десяту доби! І час скоро спливе… А ти відчайдушна, мала! Я б не ризикнула пов’язати життя зі слугою, тим паче з не-людем. Наречений не проти?

– О, я дотримуюся досить широких поглядів на взаємини в родині, – посміхнувся Геданіот. – До того ж платонічне кохання – така нудьга… Нехай тішаться, поки можна. А навіщо ви привели другого метаморфа?

Богиня глянула на Варласта і скривилася.

– Цей, кхм, уявив, ніби чимось мене зацікавив. Ха! І він підглядав за вами. Ніяк не збагну, що тепер із ним робити.

Лін вважала наставника Карі досить привабливим чоловіком і не зрозуміла, що саме здивувало Зеліну, але план подальших дій із його участю вона намітила одразу.

– Відпусти його, нехай котиться на всі чотири сторони. Об таку мерзоту гидко бруднити руки… Вибач, Карі. Втім, до нього ще залишаються питання, хоча він навряд чи погодиться на них відповісти.

Руда струснула пальцями:

– Він тебе теж дістав? Забирай!

Варласт «розморозився», гордовито розправив плечі і мовчки рушив геть. Лін відчула величезну злість. На себе!

Міркувала вона недавно про помсту, складала список першорядних ворогів, а довелося зіткнутися віч-на-віч із підлим зрадником – відразу ж відступила. Руки їй, бачте, гидко бруднити… А цей гад знайде нового учня, якого обдурить так само і одягне на нього Кайдани в упевненості, що покарання не буде. Адже хто посміє? Метаморфа вбити важко, а досвідченого і навченого – майже неможливо.

Але хто говорить про смерть?..

Як би Лін себе не переконувала, вбити людину на холодну голову вона не могла. Ось у люті або в розпачі – можливо! Принаймні стоячи на попелищі в Храмі Життя, вона відчувала, що без роздумів всадила б кинджал у будь-якого кривдника, проте ті тинялися десь в іншому місці.

Але за зраду треба відповідати, чи не так? І якщо хтось вважає, що вічне рабство з рук наставника не те саме, що й ніж у спину, то нехай він свою думку засуне собі в одне місце! До речі, ніж у спину… Непогана ідея!