11.2

***

Дідок-настоятель зголосився показати принцесі храм і його околиці. Звісно, хранителі напросилися в супровід, незважаючи на невдоволення Лін.

Ха, невдоволення! Це ще м’яко сказано. Після закінчення всіх формальностей, пов’язаних із Дзеркалом (хвалебні промови звучали голосно і чітко, заздрісні – пошепки), Марк пообіцяв:

– Ще раз потягнеш руки куди не треба – сам їх відірву! І запам’ятай на майбутнє – хранителі тут ми, а не безголова дівка!

Карі був не настільки категоричний, але сенс заяви залишався тим самим:

– Лін, дуже тебе прошу, не треба торкатися незнайомих предметів. Скажи мені! Я, якщо щось трапиться, просто трохи змінюся, і отрута знищиться. Будь ласка, пообіцяй більше так не ризикувати, гаразд?

Вона дала слово. А що було робити під його благальним поглядом? І тепер Лін злилася (головним чином на себе) за необачну обіцянку, яку вона не зможе виконати. Чому? Для неї в цьому світі майже все поки залишалося незнайомим.

Але погода стояла чудова, загадкових об’єктів поблизу не спостерігалось, а історія настоятеля дівчину зацікавила.

– Чи знаєте ви, молодь, – бадьоро розповідав дідусь, – що Храм Смерті – найстаріший із Дванадцяти храмів? Так, не дивуйтеся, після війни виник попит аж ніяк не на життя. У ті часи ще пам’ятали, наскільки небезпечні душі, повернуті зі світу мертвих. Ті, хто втратив рідних і близьких, прагнули полегшити їхнє існування там, за межею, а не вернути в родину некерованого зомбі. Мертві заздрять живим, і навіть якщо повертаються в тіло, придатне для сотні років життя, ненавидять тих, хто не вмирав, вважають себе неповноцінними і обділеними. Ох, я стільки страшних історій знаю про дурних родичів! Але не просіть, розповідати не буду, а то вночі не заснете…

– А ми, метаморфи, можемо обійтися без сну!

– А ми, гвардійці, вночі спимо лише в невдалі дні!

Довго вмовляти настоятеля не довелося:

– Добре, слухайте! Молоді не цінують спокійний сон, е-хе-хех… Це не вельми давно було, років п’ятдесят тому. Помер веллійський купець на молитвах у Його Храмі. Ви хоч знаєте, хто такий Він? Ох, молодь, молодь… Він – найголовніший із богів Дванадцяти храмів! Найсильніший… розумієте, про що я? Так ось, помер цей купець, і поховали його там же, на чарівній землі храму, адже як везти тіло додому в таку спеку? А магічні послуги й тоді коштували дорого. Церемонію провів досвідчений жрець, обряди були дотримані.

Повернулися слуги до Веллі і принесли вдові гірку звістку. Як же вона ридала! Навіть Гана так не оплакувала Гебіона… І не треба запитально дивитися на мене, принцесо, ніколи не повірю, ніби ви не знаєте сумну історію кохання богині Землі і бога Води. Її всі знають, бо немає на світі повісті сумнішої… Але я відволікся. Проливала, значить, дружина сльози, проливала, до різних шарлатанів ходила – все з чоловіком покійним хотіла поспілкуватися, причому аж ніяк не з його духовним еквівалентом.

І доходилася.

Напоумила її якась доморощена відьма найняти некроманта. Некромант, щоправда, виявився розумним. Зрозумів він, чим справа пахне, адже викликати на деякий час душу або змусити рухатися мертве тіло – це одне, і зовсім інше – їх возз’єднати. Порадив він тій жіночці звернутися до Храму Життя, і навіть повернув заплачені гроші … майже всі. Там купчисі пояснили, що якщо вона готова нести відповідальність за наслідки, то вони допоможуть. Потрібно лишень тіло без душі. Живе, або хоча б свіже. А якщо вона бажає чоловіка в натуральному, так би мовити, вигляді, то нехай звернеться у Храм Смерті.

Купчиха вже настільки захопилася ідеєю відродження, що прибігла сюди і зажадала самого Реха. Її вислухали, заспокоїли і почали думати, як тактично сказати бідній жінці, що її благовірний помер пів року тому, тож повертати його душу в його ж тіло щонайменше негуманно. Доводів розуму вона чи то не розуміла, чи не приймала.

Ця жіночка так усім набридла, що в один прекрасний день я не витримав і, щоб урвати собі спокійний вечір, пообіцяв повернути її триклятого чоловіка. На одну ніч! І якщо вона подивиться на нього, він одразу ж впаде холодним трупом. О, купчиха готова була мені руки й ноги цілувати і погодилася до ранку просидіти з пов’язкою на очах, аби лиш наговоритися зі своїм любчиком. Залишалося тільки знайти кандидатуру на роль «судженого», але з цим проблем не виникло, адже вдовиця була як квіточка.

Приїжджав тоді до мене в гості один знайомий зі Старилісу, дуже ласий до жіночої статі. Купецьку дружину він запримітив одразу, проте взаємності не добився, тільки образ. Дувся страшенно, бо його ніхто ще так не ігнорував, благав хоч п’ять хвилин уваги, щоб розхвалити себе у всій красі. То цей, значить, не-людь, із радістю погодився на мою пропозицію. І я зі спокійною душею пішов медитувати у скит.

Прокидаюся на світанку від гуркоту в двері. Магавія… е-е-е, вона мені медитувати допомагала, з ліж… з килимка для медитацій злетіла, в куток забилася, трясеться. А я підійшов до дверей і прислухався. Там щось підвивало, дряпалось, клацало зубами і аж вгризалося в стіну. В кам’яну, уявіть собі! Крізь цей шум ледь долинав голос мого знайомого, який просив впустити його. Ну, не зовсім просив, якщо чесно.

Я відчинив двері. Не-людь влетів всередину, тягнучи на собі купчиху, у якої зуби стукали частіше, ніж у того мертвяка, що спробував поткнутися в скит за ними. І потім гість запитав, чому я вирішив позбутися його таким дивним способом? Зізнаюся, та перекошена фізіономія й мене налякала. А він гаряче розписував, як прекрасно вони з вдовицею порозумілися й збиралися не марнувати більше час на розмови, коли крізь вікно заліз вонючий скелет із кусками гнилої плоті й накинувся на них обох, проклинаючи зрадницю, що навіть у Храмі Смерті насолоджується життям.