8.2

– Калантаром міорр! – не втрималася богиня, об’єднуючи в голосі і радість, і тривогу.

– А по-нашому?

– Візьміться за руки.

– І…      

– Та відправлю я вас, відправлю, слово честі! Беріться вже. І цього не забудьте, – вказала вона на Марка. – Стоїть тут, слину пускає… Мені він навіть як іграшка нецікавий.

Занадто легко все виходило. Як це розуміти: заявилися без запрошення, натовкли господині писок (по справедливості, але не в тому суть), характер показали, словами всякими обізвали (тут взагалі-то питання – хто кого!), а у відповідь – щасливої ​​дороги, гості дорогі? Не буває так, не буває! Погрожувала, отже, богиня всіма мислимими і немислимими карами – і зненацька одумалась. Вирішила зайнятися благодійністю? Напевно капость якусь намітила, та ще й не дрібну. Он як вичікувально дивиться, ніби смакує небачене видовище. А головне – чи можна вірити Зеліні?

Чесно кажучи, Лін сумнівалася, що ця руда дійсно богиня Життя. Образ милосердної і добродійної рятівниці, оспіваний у храмових книгах, не в’язався із зеленоокою бестією. Чи раніше Зеліна дійсно була нормальною, а поганим характером обзавелася, пригрівшись при Храмі?

У легендах говорилося: богів у храми покликали. Цікаво, як? А раптом силою? Це багато що б пояснило, бо на цих благодатних землях не все так спокійно, як розписують жреці. І якщо тут така богиня Життя, то чого очікувати від бога Смерті? Навіть припустити страшно.

Марк, не дочекавшись рішучих дій ні від «принцеси», ні від Карі, і не бажаючи служити об’єктом насмішок (зовсім він не пускав слину, лиш задивився трохи, та й було на що), взяв ініціативу в свої руки. Точніше, виконав інструкцію Зеліни – схопив за зап’ястя Лін і метаморфа.

Поглянувши на останні відблиски порталу, Зеліна зітхнула і вирішила гратися тільки призначеними для неї іграшками: безвільними, покірними і нудними. Іноді серед них траплялися незвичайні екземпляри… Але відтоді, як вона стала богинею, ніхто не ставився до неї по-людськи. Та й раніше не ставились, якщо подумати.

Ех, знали б зараз там, у великому світі, як колись «запрошували» богів! Миттю у Світ тварюк перебралися б! А якби відчули повернення Перших магів, натовпами кинулися б туди! Втім, Радіс напевно це відчув, та й Лан теж, якщо, звісно, він ще був живий.

***

Храм Життя здригався від криків. Ні, через передчасну смерть принцеси (і її хранителів, про яких мало хто згадував) присутні не плакали і не рвали на собі волосся. Подумаєш, однією більше, однією менше… Колись цих принцес вистачало на кожного хоч трохи відомого принца.

Все було набагато простіше.

Глядачі ділилися на три категорії: тих, хто стояв біля самих колон і бачив усе; тих, хто був віддалік або відволікся, тобто бачив мало; і тих, хто не бачив нічого. Тепер перші, захлинаючись, переказували (або придумували на ходу – у кого як виходило) подробиці історичної події другим і третім, і разом вони обмінювалися думками щодо майбутнього. Звісно, у кожного оповідача була своя версія подій:

– Бульк – і все!

– Сама богиня її покликала!

– А страшна, мабуть, богиня – як принцесу-то скривило!

– І містки обламалися…

– Я точно знаю – вона заміж не хотіла, з коханцем втекти вирішила! На виворіт, ось!

– Не втекти, а з життям покінчити! Ділвай бачив, усе озеро закривавлене, руки й ноги відірвані плавають…

– Бреше твій Ділвай!

– Над нею принц гартонський обряд проводив, точно знаю!

– Який ще обряд?!

– Ой, ні-ні, це я так, заговорився… І не розповідайте нікому…

– Не-людь винен!

– Не-люди? Де?! Рятуйтеся!

– Хранитель один не-людем був, то це він її знищив! Щоб Веллі і Гартон не об’єдналися і їхнього Лана не прибили, ось!

– Ні-і, він же з острова, навіщо йому Ліс?

– А хто цю нечисть знає? Можливо, ти?! Признавайся, зраднику!

– Н-ні, н-ні, що ви…

– Імператор сам втопив, щоб гартонцям наш скарб не віддавати!

– Ні, це гартонці постаралися, щоб із Клусом об’єднатися…

– А то правда, що принцеса гола була?

– Хочеш, на мечі своєму поклянуся? Жодної ниточки!

– Уф-ф-ф…

– Що ж тепер буде?..

– Ясно що – траур. Ех…

– А потім?

– Війна, дурню!

– Не хочу-у-у…

– А хто хоче? Це гартонці хочуть!

– Зовсім-зовсім без нічого?

– Тещею клянусь, тестем клянусь, дружиною клянусь, сином… ні, сином не буду, ти ж і так мені віриш?

– Вірю-вірю, звичайно, вірю, тільки ніж сховай!

Солдати снували туди-сюди, виловлюючи антиурядово налаштованих промовців, але часом самі були втягнуті в дискусію і висловлювали офіційну версію подій (залежно від національності):