7.2

Однак вирішувати не довелось.

У рудої виникли питання.

– Ти, – вона тицьнула пальцем у Лін, – відповідай: як ви тут опинилися?

Чом би й не відповісти?

– Я впала в середину Озера Очищення, а вони мене рятували.

На обличчі місцевої з’явилося щось на кшталт поблажливого презирства.

– То ти і є наша дорога принцеса?

– Так.

Відповідь повністю задовольнила рудоволосу красуню.

– Ага… Прекрасно! Моїм постояльцям давно хотілося отримати когось благородного. Сподіваюся, повбивають нарешті один одного під час поділу. А хлопці начебто пристойні… Залишу обох собі.

Тон, яким це було сказано, ясно давав зрозуміти: мирно ситуація не врегулюється.

Дивна аборигенка пройшлася навколо хранителів, ніби прицінюючись. Потім поманила пальцем Марка. Той «відтанув», зробив кілька невпевнених кроків і зашипів, немов перемагаючи самого себе:

– Біжи… Та тікай ​​же, дурна!.. Йди!..

Карі дивився на руду, не кліпаючи, і, мабуть, очікував наказів. Ось тільки очі у нього були людські.

Єдине, що Лін хотіла тої миті, – розмазати незнайомку тонким шаром звідси і до горизонту. Але фантастичні бажання були нездійсненними, а реальніше прагнення підібратися ближче і трішки підправити гарненьке личко «господині» залишалося мрією доти, доки маячила загроза від своїх власних хранителів.

Загарбниця продовжувала:

– Помовчи, дурило. Тепер із мого світу піти неможливо. Не переживай, мала, трохи магії – і ти повіриш, що все життя мріяла прислуговувати двом древнім нелюдам. Ну! – Здається, вона віддала ментальний наказ.

Лін замислилась. І що ж від неї вимагалося? Тобто будь-кому зрозуміло: нічого хорошого, але хоч би трохи подробиць…

Розмірковуючи, чим би здивувати неприятельку, вона втратила перевагу несподіванки. Рудоволоса помітила дефект у своїй роботі і поспішила його виправити.

– Треба ж таке, стійка. – Плавною ходою вона підійшла до Лін впритул. – Дивися сюди!

Дивитись у зелені очі не хотілося. Стійка чи ні, а нащо ризикувати? Однак прямо йти на конфлікт теж не мало сенсу.

«Знову наївність ввімкнути? Зазвичай допомагає…» – промайнуло в голові, поки руда очікувала якихось дій.

– Навіщо? – Безглузде питання, але нічого іншого на думку не спало.

Терпінням незнайомка явно не зловживала. Вона підстрибнула як кішка і дуже схоже зашипіла. Лін від подиву відкрила завбачливо примружені очі, чим і поспішила скористатися нападниця.

– Сюди дивись!

Не спрацювало. Лін не любила різкі гучні звуки, ненавиділа командний тон і не терпіла, коли кричали на неї. А ще вона не бажала плакати на людях. Тому образа замість того, щоб виплеснутися сльозами, вмістилася в одну коротеньку фразу:

– Та йди ти… далеко!

Чи то аборигенка не звикла діставати відсіч від нерухомих жертв, чи метафору не зрозуміла, а, може, просто образилася – хай там як, а битися вона полізла. Щоправда, ні досвіду, ні кмітливості в цій справі у неї не було.

Лін зраділа, що коротке волосся не падало на очі. Дивуючись власній спритності, вона без зусиль ухилилася від незграбного ляпаса і перехопила тонку руку незнайомки, потім – другу. Бити ногами руда не намагалась.

І що робити далі?!

Позаду глухо стукнуло. Лін озирнулася. Несподіваний звук спричинив метаморф – точніше, його статуя, що впала на гвардійця.

З’ясувавши перспективи (зеленоока погань вирішила знищити друзів!), дівчина тимчасово забула всі гуманістичні принципи і, не мудруючи, познайомила свій кулак із підборіддям незнайомки. Для цього довелося розтиснути праву руку, але скористатися свободою опонентка не встигла.

Якщо вірити фільмам, сюжети яких ось уже кілька днів спливали в пам’яті Лін, після такого удару лиходійка мала б обтруситися і перетворити головну героїню на відбивну.

Руда вчинила простіше.

Вона закотила очі й опустилась на кам’яні плити.

Карі потихеньку заворушився.

Лін подивилася на свій аж ніяк не міцний кулак і вирішила, що хвилюватися нема про що, оскільки з місцевими слабаками «розморожені» хлопці впораються без особливих зусиль. Не можуть же тут всі поголовно мати магію?

Марк вийшов із напівнепритомного стану і почав жваво лаяти «руду-безсоромну», тому причин турбуватися про його здоров’я не було.

– Карі, як ти думаєш, хто це? – запитала Лін, вказуючи на розпростерту фігуру.

Хранитель вкрай здивувався. З побоюванням покосився на нерухоме тіло і відповів:

– Зеліна.

– Тобто богиня?!

– Угу. Тут же виворіт життя, чи не так?

– Не знаю. – Лін розгублено знизала плечима. – Марку, що скажеш?

Гвардієць сказав багато і детально, однак не на ту тему.