5.2

Грюкнули двері. Ті, хто прийшов подивитись на виставу, залишилися задоволені: нехай і не те, що очікувалось, але конфлікт є, а деталі… ха!.. Був би скандал, подробиці можна додумати самостійно.

Марк, буркнувши щось на кшталт «піду, провітрюсь, з вами рехнутися можна», теж ретирувався.

– Принцесо, вибачте, що втручаюся, – Карі підійшов впритул, знизив голос, – але ви засмутили вашого батька. Навіщо поводитися так жорстоко?

– З моєю жорстокістю я розберуся сама. – Лін спробувала зловити його погляд і відразу ж забула продовження фрази. – Твої очі! Це нормально?! Вибач, не чекала…

Досі вона не придивлялася до зовнішності хранителя, лише мимохіть зауважила, що хлопець гарний, високий, сильний і досить засмаглий. Дивовижна помилка!

– Ох… Вибачте, принцесо. – Метаморф на секунду опустив повіки, щоб розплющити звичайні карі очі. – Усе? Так краще?

– Ні. – Лін здавалося, нічого прекраснішого за той не-людський погляд вона ще не бачила.

Чому не-людський? Та ж у людей не буває очей без зіниці і райдужки, залитих чорнотою – чи то зеленуватою, чи синюватою, з мерехтливими іскорками в глибині. Ні, вона не могла не помітити цього раніше! Ймовірно, Карі користувався тим же маскуванням, за допомогою якого зараз намагався повернути погляду відповідну людяність.

«А навіщо? Я б дивилася в твої очі вічність», – ледь не вимовила Лін вголос.

Карі знову зажмурився, потім з надією перепитав, широко розкривши цього разу сині очі:

– Ну як?

Що йому відповісти, такого нетямущому?

– Ні – тобто не краще, ніж ті, справжні. Чому ти не залишиш усе як є?

Він розгубився:

– Принцесо, не заведено проявляти не-людську сутність серед людей, якщо є можливість її приховати. Це… Як би мовити… Підкреслює нашу чужість. Учитель говорив, показувати справжнє обличчя неввічливо. – Метаморф зітхнув. – Але я ще не навчився постійно носити личину. Вибачте, принцесо.

– Карі, по-перше, – Лін почала загинати пальці, – я знаю, що ти метаморф, по-друге, Марк в курсі, по-третє, імператор і радники, та й всі, хто був на майдані перед відправленням сюди. До чого я веду… Якщо таємниці немає, навіщо тобі мучитися?

– Принцесо, це зовсім не важко!

– Ще є якісь аргументи?

– Е-е-е, – Карі вагався, – вам має бути неприємно.

Нічого собі заява!

– Знаєш, оскільки ти перший торкнувся цієї теми… Розберемося відразу, щоб потім не було недомовок, гаразд?

Карі кивнув, відчуваючи легке здивування, готове перейти в паніку.

– Слухай і роби висновки. – Лін виглянула в єдине вікно і переконалася, що Марка поблизу немає. Шкода, зараз не завадив би його довгий язик. – Не люблю, коли до мене звертаються на «ви» ті, кого я вважаю друзями. Мені неприємно, коли мене називають принцесою. – Вона зробила невелику паузу, вдосталь намилувавшись виразом обличчя метаморфа. – А твої очі – це найкраще, що я бачила за останні… не буду уточнювати, і так зрозуміло. Якщо тебе цікавить моя думка, плюнь на натовп. Їм не догодиш.

«Неввічливо показувати справжнє обличчя? А кидати учня в нашому гадючнику – ввічливо? Ось ми з Марком – сільська (чи міська?.. ха-ха, яка різниця?) дівка і непоганий хлопець, але хто ж про це знає? А Варласт приставив тебе до безсоромної розпещеної принцеси, яка перед збіговиськом народу прилаштувала на його місце свого коханця. Чим же ти так досадив учителю?».

З іншого боку… Раптом все прозоро і безневинно?

Тим часом Карі щось вирішив. Він опустився на коліно і простягнув руку. Лін невпевнено посміхнулася (для повноти картини не вистачало лише обручки і букета), потім спробувала уточнити:

– Будь ласка, Карі, ти тільки не ображайся, – вона болісно підбирала слова, – я дійсно не знаю… – Хлопець зблід, тому вона договорила, не піклуючись про благозвучність і зрозумілість: – Що мені треба зробити, щоб усе було правильно?

На його обличчі спалахнула радісна усмішка:

– Прин… Лін, це старий звичай, мені здавалося, ви… ти знаєш його. Я приймаю ва… твою дружбу і пропоную тобі свою. Якщо в… ти згодна, потисни мою руку.

Лін охоче приєдналась до Карі.

Мимоволі здивувалася: буває ж, ніколи на мініатюрність не скаржилась, а тут спокійно може помістити навіть дві руки. Це ж який кулак вийде! Вона захотіла запитати… але які питання, якщо навпроти – два всесвіти, які затягують, ваблять, звуть у глибину, де спалахують і гаснуть зірки, де…

Напевно, так дивиться кролик на удава – не помічаючи нічого навколо: ні своєї приреченості, ні збентеження «удава», ні нової персони, що приєдналася до їхньої теплої компанії.

– Крихітко, де твоя вірність? – Схоже, на гвардійця погляди метаморфів не діяли ніяк. – Я ненадовго відійшов, а ти вже з розкритим ротом заглядаєшся на іншого!

– Помовчи, Марку. – Повертатися в дійсність ой як не хотілося. – Тобі справді байдуже? Це ж… Це диво! Наче летиш вгору, в нічне небо… Повз зірки… А вони народжуються і вмирають… Або змінюються… Неймовірно! – Помітивши, що Карі дедалі більше червоніє, Лін поспішно вибачилась і спробувала відійти.