4.2

– Ваше… А, до біса! Батьку, йому треба було нагрубіянити від початку, чи як?

– Не знаю. – Малдраб теж розгубився. – Ти розумієш, що це значить?

– Відверто кажучи, не дуже.

– Він шукає співправителя для сина! Він перевіряв твою витримку і залишився задоволений!

– А я вами не задоволена, тату. Була б тут справжня Маргалінайя, ви б теж слухали гидоти, не намагаючись нічого спростувати? І говорили б те саме у відповідь? Вам не соромно? Якщо не перед двійником, якого ви зневажаєте, то хоч перед дочкою, якої тут немає?

– У нас не виправдовуються! Ми ігноруємо образи і відповідаємо тим самим. Запам’ятай, дівчинко, правитель може тільки нападати! Той, хто захищається, проявляє слабкість.

– А бути маріонеткою – не слабкість? Ха, нападати! Назвали б ви його сина розпусним дурником, як усі вважають, Грайт вам би голову відірвав голими руками. А ви посміхались, коли вашу доньку називали повією.

Лін намагалася не кричати, але до них уже оберталися роззяви. Запізніла досада рвалася назовні. Бідна принцеса! Рідний батько перетворив її на товар!

– Ти забуваєшся, рабине!

– Це ви забуваєтесь, – голос спокійний, дихання розмірене. – Тут ми майже на рівних. До речі, ще раз назвете мене рабинею, і я вчеплюся вам у волосся незалежно від наявності свідків. А надумаєте управляти мною через Марка – я ні на крок не відійду від гартонців і у них коли-небудь з’явиться королева Лін. Щасливо залишатися, тату.

І, гостро шкодуючи про виплеснуту злість, Лін попрямувала до храмових воріт.

Опинившись всередині кільця стін, що оперізували храм, вона почала вишукувати кого-небудь зі знайомих, мимовіль згадуючи причини, з яких імператор її ненавидить.

Спочатку Марк – єдиний, кому дівчина вірила, і чиє життя не буде коштувати нічого, якщо з нею щось трапиться, потім Крезін і Дісон, які підтримали її ідеї. І виступ на майдані, де вона обійшла заклинання, і король, що вибачився тільки перед нею, і ці дурні погрози… Ні, погрози були цілком можливими, але виходити заміж Лін не збиралася навіть в крайньому разі. Та й інші дрібниці позначились на ставленні правителя, всіх і не перелічити…

Біля храму Життя сумні думки непомітно зникли.

Десятки білосніжних колон із барельєфами підтримували плоский дах, на якому височіли витончені статуї. Вони зображували саму Зеліну, богиню Життя, в різних ситуаціях. Ось вона благословляє немовля, далі – зцілює хворого, грається з дикими тваринами, кидає насіння в землю, кружляє в танці…

Під дахом було озеро, але навколо нього метушилися жерці і слуги, щось прибираючи, пересуваючи, ремонтуючи – мабуть, готувалися до завтрашньої церемонії, тому підійти ближче не вдалося.

Храм Життя побудували на місці стародавнього капища, куди споконвіку приходили задля здоров’я тіла і спокою душі, а після війни людей і не-людей це знадобилося багатьом. Храмові землі служили кордоном між Старилісом і людськими державами. Сюди не дозволялося приносити зброю, а воїни перед паломництвом проходили очищення саме в тутешньому Озері.

Еге ж, так було колись. Тепер хизуватися зброєю і охороною аж ніяк не заборонялося.

За переказами, в незапам’ятні часи богиня Життя жила серед людей, відчувала їхні печалі і радості, допомагала їм в горі і не залишала в біді. На знак подяки її запросили до храму з цілющою водоймою. Довгі роки не висихав потік бажаючих отримати благословення Зеліни, але зараз звернення до богині стало формальністю – вона давно не приходить до простих смертних.

Вода з озера дійсно допомагала загоювати важкі рани і лікувати хвороби, хоча подарувати життя невиліковним хворим не могла. Ті, хто не сумнівався у своїй швидкій і неминучій смерті, часто присвячуючи себе богині і кидалися в широку синю смугу, яка розділяла води озера на дві рівні частини. Цю смугу заповнювало щось схоже на темно-блакитний газ. Вона не мала дна, і те, що в неї потрапляло, вже не поверталося.

Дісон розповідав, як колись діда нинішнього імператора отруїли отрутою повільної дії, проти якої навіть ельфійська медицина виявилася безсилою. У храмі його врятували і взяли слово нікому не розповідати про лікування. Предок дотримав клятви, а згодом наказав стратити всіх, хто його супроводжував.

Ельфу тоді довелося втекти в Стариліс, і повернувся він лише на прохання батька Малдраба. Таємницею храму вже не дуже цікавились, оскільки налагодилися більш-менш дружні відносини з Клусом, а за допомогою магії можна було творити й не такі дива.

На пряме запитання про правдивість цієї історії Дісон відповів настільки ж прямо:

– Воно тобі треба?

Виглядаючи в натовпі знайомих, Лін помітила, що її переслідує якийсь здоровило, найімовірніше – гартонець, оскільки серед веллійців таких велетнів вона поки не помічала.

Пора військової слави Веллі закінчилася після підписання мирного договору з Гартоном. Імперія більше не розширювала кордонів. Кочівники з Великої пустелі її не цікавили, а нападати на Клус було б самогубством. Армія потроху розпадалася, солдати осідали в селах.

Лін ще раз обійшла навколо храму, вирішуючи, що робити. Загрозою переслідувач начебто не був – він справно тримав дистанцію.