3.2

Імператорська спочивальня була воістину імператорською як за розмірами, так і за оздобленням. М’які килими покривали кожну п’ядь підлоги, важкі штори не пускали всередину жодного сонячного промінчика, гобелени із зображенням якихось земель прикрашали стіни, а в центрі височіло величезне ліжко з балдахіном, у головах якого висіли дві яскраві кулі – освітлювальний прилад, напевно.

У кімнаті розташувались і три м’які крісла, без зайвих розмов зайняті імператором і його радниками.

Лін накрило легке роздратування. Не тому, що хоч один із чоловіків міг би запропонувати їй сісти. Не тому, що після виснажливого бігу по саду, лазіння по деревах і кружляння по палацу вона вже не відчувала ніг. Не тому, що ці троє вважали себе настільки вищими за них із Марком, що навіть не намагалися приховати свого ставлення. Просто…

«Це ж моє марення, так?» – і розсудливість рішуче відійшла вбік.

У глибині пам’яті заворушився крилатий вислів про нахабство і щастя. Лін глянула на гвардійця і запропонувала, кивнувши на ліжко:

– Ходімо, сядемо. Я стомилась, а ти?

Марк не поворухнувся.

Вона знизала плечима і широким кроком рушила до середини кімнати. Тут її чекало неприємне відкриття: висота ложа теж виявилась «імператорською». Втім, відступати Лін не збиралася – нехай ноги висять, як у дитини, але стояти незрозуміло скільки вона не буде!

Проблема вирішилася несподівано. Сильні руки закинули її на шовкове покривало, гвардієць плюхнувся поруч.

– Як думаєш, Марку, ми не перегнули палицю?

Питання було зумовлене тим, що у імператора, схоже, стався нервовий зрив. Малдраб невиразно мугикав і розмахував кінцівками, в той час як ельф і радник просто застигли: один з легкою посмішкою і подивом, інший з очима, що лізли на лоба, і жахом у погляді.

– Та ні, не перегнули, – неголосно відповів Марк. – Ми її на друзки розкришили, спалили, а попіл розвіяли.

– Тоді навіщо ти тут? – Лін його не розуміла. – Це ж моя примха.

– Та яка різниця? Я однаково небіжчик.

– Ну-ну, мрій. А особисто я збираюсь торгуватися.

Тим часом до імператора повернулася здатність говорити:

– Зрада!

Ельф почав щось шепотіти йому на вухо. З іншого боку приєднався радник Крезін, зрідка косячись на причину імператорського гніву. Незабаром Малдраб перестав закочувати очі, упорядкував рухи, встав і підійшов ближче. Радники не відставали.

– Прошу вибачення, – промовила Лін, відчуваючи, що Його Величність ось-ось вибухне. – Поговоримо про справи?

– Справи ми обговоримо, як тільки він опиниться на шибениці! – зловісно прошипів імператор і вказав на Марка.

Щось підказувало: це не марна погроза.

– Пропоную розглянути більш прийнятний варіант співпраці. Вам потрібна принцеса на свята, я правильно розумію? Які ваші умови? Відразу попереджаю, моїх досить багато.

– Та ти… Ти божевільна! Безрідна дівко, як смієш вказувати імператору?! Я накажу шмагати тебе, поки не забудеш навіть власне ім’я!

Малдраб міг би довго волати, але як погрожувати тій, що лише тихо гмикає у відповідь?

– Думаєш, я кидаю слова на вітер?

– Я не вірю у вас, – Лін намагалася, щоб голос звучав рівно.

– Безчесна тварюко, ти смієш сумніватися в словах…

– Я не сумніваюсь у ваших словах, – перервала вона Його Величність. – Я не вірю у ваше існування. Розумієте? Просто не вірю в навколишній світ! Погодьтеся, важко сприймати серйозно те, в що не віриш. До речі, я не пам’ятаю ні своєї матері, ні свого імені, а Лін – лише прізвисько, та й то… Підозрюю, що не моє.

Хоч як абсурдно прозвучала ця заява, та їй повірили. Малдраб немов заразом втратив увесь запал, знітився і відразу перетворився на звичайного побитого життям чоловіка середнього віку.

Крезін спробував роз’яснити:

– Але, молода пані, ви розмовляєте з нами. Чіпаєте речі. І думаєте, ніби це, – він обвів рукою кімнату, – несправжнє?

– Ну не знаю. – Все ж важко переконувати співрозмовників у тому, що їх нема. – Уві сні я теж розмовляю. Але мій сон іде за моїми правилами.

– Це не сон. – Імператор зло подивився Лін в очі. – Це життя. Справжнє. А ти – наша остання надія запобігти війні.

– Між іншим, останній надії не погрожують стратою. Розповісте про проблему?

– Невже доблесний солдат не поділився думкою? – встряв у суперечку ельф.

– Я хочу почути, що ви хочете від мене.

– Добре. Крезіне, розкажи ти. Я… Я стомився. – Малдраб зробив кілька кроків назад і важко опустився в крісло. – Дісоне, не смій вставляти свої зауваження.

– Як скажете, Ваша Величносте, – посміхнувся ельф, м’яко переміщаючись на ложе. – Ех, зручно-то як… Що? Вже мовчу!

Імператор втомлено махнув рукою, і радник почав говорити. Час від часу він поглядав на Маркана, але той нічим не виявляв свого ставлення до розповіді.