ГЛАВА 2.1. Про минуле та сьогодення

/Минуле легше засуджувати, ніж виправляти.

Лівій/

***

Худий чубатий хлопець років вісімнадцяти лежав на оббитому коричневою парчею дивані і неспокійно ворушився уві сні. Навряд чи тому, хто вперше його зустрів, могло спасти на думку, що він не набагато молодший за самого Лана. Та й не залишилося в цій темниці інших людей, крім них із братом.

Першому магу снився незвичайний сон – настільки яскравий і реалістичний, що Ангасу здавалося – це спогади…

Той день! Той проклятий день! Ні, та перша година, коли він зрозумів, що здатний захистити себе…

Ех, якби цього ніколи не було!

Вони готувались до обряду. Збиралися попрощатись із дитинством і стати чоловіками. Четверо нескладних підлітків, абсолютно несхожих один на одного… Двом із сім’ї пощастило пройти випробування минулого року. Чомусь маг чітко бачив лише себе та Ваніса, старшого на кілька хвилин брата…

Четверо… І двоє «дорослих». Тоді вони ще трималися разом.

Навпроти – здоровенні сини старости, двоє мельникових нащадків і ковалеве «дитя» в оточенні давно одружених братів. Вони показують пальцями і регочуть, обзивають «приблудами» та «підкидьками». Ангас розуміє – ніхто з дорослих не стримає нахаб, не накаже їм замовкнути… А спробуєш заткнути їхні роти силою – залишишся винним. Не любили в поселенні тих, хто хоч чимось відрізнявся.

Староста виходить вперед, і розмови стихають. Він щось говорить, але поки його ніхто не слухає, всі знають слова ритуалу напам’ять. Четвертий рік поспіль повторювані слова. Ех, колишній вожак завжди розповідав щось нове, давав слушні поради молодим ​​і не мав улюбленців, а цей…

Маг застогнав уві сні, відчувши крізь століття, як йому не вистачає сім’ї. Навіть тепер. Діда, баби… Шкода, матері він майже не пам’ятав. А як же гірко було тоді! Батько ніколи не мав у односельчан ні авторитету, ні любові, та й вважався трохи не від світу цього.

Слова ритуалу сказані. Тепер чекають випробування…

Фарс!

Ангас скрипнув зубами, знову переживаючи розпач, що охопив його, коли староста знехтував священним жеребом і сам вибрав пари. Все просто – двоє міряються силою, витривалістю, вправністю, і переможець вважається чоловіком. Просто – якщо суперник не важчий за тебе вдвічі, не вищий на добру голову… Але бажання перемогти допомагає не тільки в казках! Принаймні для людини, чиєю прабабцею була німфа.

Як же закричав ненависний противник, коли в його тілі разом переламалися всі кістки!

Немов у реальності Ангас відчував той найперший, невпевнений і відчайдушний спалах магічної сили, поки не усвідомив, що справді почув знайому магію. Магію неймовірної потужності, відгомін якої зумів проникнути в їхню з братом темницю. Якби не сон, він би нічого й не помітив.

Там, у вільному світі, жила лише одна людина, що мала магію Перших. Радіс! Але що ж змусило його застосувати таку силу?..

***

Коли людина бачить те, чого в принципі бути не може, вона думає – сон. І все ж дівчина знала, що не спить, бо ж не можна заснути стоячи, та ще й вітаючись… З ким? Чому пам’ять відмовлялася видавати деталі?! Хоч би ім’я своє згадати!

Якщо версія зі сном відпадає, другий варіант – галюцинація, але які причини? «Не перевчися, дитинко», – хто це сказав? І коли? Та й не мають глюки бути такими послідовними!

Переселення душ? Ха, душа не переноситься разом зі спортивними штанами, кросівками, курткою… І з тілом.

НЛО? Ні, гуманоїдів дівчина уявляла по-іншому і точно без рослинного оздоблення, хоча… Жертва експерименту?! Паралельний світ? А як же Врата, переходи, портали, телепорти тощо?

Невтішний висновок напрошувався сам собою: якщо в один момент ти перебуваєш… Де, до речі? А в наступний, без будь-яких проміжних стадій, – у вежі з царем, ельфом і цим… квітковим – дуже навіть імовірно, що ти бачиш психіатра і санітарів. Найнеприємніший – і найочевидніший варіант. І якщо вже марення, то тільки за власними правилами!

«Нехай все стане нормально… Нормально… Нормально…» – повторювала вона, тікаючи з цього кошмарного місця.

Сходи, що вели на свободу, мали сімдесят дві сходинки, але дівчина навіть не захекалася і, акуратно зачинивши двері на виході, спробувала непомітно забратись подалі.

Ага, спробувала.

Всі (працівники, охоронці?), хто досі стояв, задерши голову, і прислухався до звуків, що долинали з вежі, втупилися в неї. Переглянулись. Нарочито недбало почали відводити очі, а потім досить спритно розбіглися хто куди. Підійшов якийсь солдатик, чемно схилив голову.

– Ваше Високосте, дозвольте вас супроводжувати!

Незнайома мова, проте зрозуміло кожне слово. І не солдатик це, а воїн. Може, занадто молодий, але, безсумнівно, не новобранець. Приблизно одного з нею росту, сухорлявий, зі світлим волоссям і, здається, сірими очима. На ньому чомусь обладунки, хоча арени поблизу не видно. Як з картинки.

З якої ще картинки?! Стоп!

Дівчина постаралась опанувати свою міміку. Високість! Боже, зараз вона скаже щось по-своєму, по… По якому?! А він дивиться спокійно, ніби ця Високість так тупить постійно і пики корчить кожного дня.