Гра в чотирьох

Моторошний ліс повільно закутувався в уїдливий токсичний туман. Жодна пташина не наважилась завести свою серенаду. Вітер вщухнув. Стежки як огидні чорні змії розповзалися з центру лісу. Волога тяжчала, осідала на кожній рослині, окутувала тонкою плівкою води. Морозної, льодяної води.

Розпечене сонце повільно котилося до обрію, перетворилось на перестиглий лимон.

Перед однією стежиною стояло чотири хлопця. Загіпнотизовані страшними моторошними вітами найближчих дерев, вони не наважувались зробити перший крок. Невідома загадкова територія.

– Ти впевнений, що ми дійдемо до Синевирської полонини?

Адамове яблуко Сашка рипнулось, а потім відразу повернулось на своє місце. Моторошна стежина викликала занепокоєння та погане передчуття.

Там точно очікує нас біда.

– Та не очкуй, – невпевнено мовив Микита. – Все буде нормас.

Хлопці переглянулися між собою та почали повільно йти. Звивиста стежина починалась з невеликої кам’яної арки. Хлопці уважно роздивилися її. Олег вирішив сфотографувати загадкові символи, які були викарбувані на арці.

Щойно перша нога ступила за арку, як невгамовна тяжка атмосфера вдарила в груди молодим людям. Здавалося, що вони пробираються крізь густе желе. Кожний крок вперед давався тяжче попереднього. Ніхто гадки не мав, чому до такого популярного місця, як Синевирська полонина ведуть настільки жахливі стежини.

Руслан подивився на телефон і сказав:

– Гугл показує, що треба йти сюди. За два з половиною кілометри буде наша полонина.

– Ходімо. Не хочеться вночі тут блукати. Надто мотор… Кхе-кхе, надто прохолодно буде вночі. А розкладати палатку двічі нема бажання, - різко мовив Микита та трохи вирвався вперед.

Хлопці почимчикували далі. Сто метрів здавалися кілометром, кілометр здавався декадою кілометрів. Але величезне бажання потрапити на полонину, відвідати бажаний фестиваль продовжувала рухати молодими хлопцями.

Ще вчора, студенти Ужгородського університету попивали собі каву неподалік ратуші, а зараз з величезними рюкзаками пробиралися до полонини неподалік легендарного озера Синевир.

Микита та Руслан минулого року насолоджувалися цікавою компанією на полонині. Дівчатка, багато випивки та жива музика. Вони чудово знали, що фестиваль залишить після себе неймовірну кількість позитивних емоцій.

Сашко та Олег приїхали з Чернівців. Їм пощастило, що вони кілька місяців тому, на літній практиці познайомились з такими приємними ужгородськими хлопцями. Саме вони і вмовили їх наважитись на подібні незаплановану поїздку в Карпати.

Хлопи йшли надзвичайно повільно. Стежка вела вгору. Нести здоровенні туристичні рюкзаки було складно. Пощастило, що змогли одягнутися по погоді та підібрати відповідне взуття.

За п’ятсот метрів від таємничої арки, Микита стривожено зупинився. Оглянувся, схопив телефон.

– Чесно кажучи, я не пам’ятаю такої стежини.

– Що? І ти це кажеш, коли ми зайшли до густого лісу? – злякався Олег.

– Та не парся ти, зараз повернемось назад. Я замовлю нам таксішку.

Наче прочитавши думки друзів, Микита різко схопив рюкзак та без зайвого лепету пішов назад.

До повороту сотня метрів, а за ним відразу буде помітна арка.

Інші тяжко зітхнули. Наздогнали Микиту. Повертатися легше. Стежка хвилями ринулась донизу.

Несподівано Микита зупинився. Його очі перестали приховувати внутрішню панічну бурю. За поворотом не було жодної арки, лише суцільний густий ліс.

– Я-я не розумію, як це сталося, – злякано подивився на товаришів Микита.

Миттю його емоції вразили інших. Наче гнійна інфекція повільно поглинає здорові органи та шкіру.

Схопив телефон. Зв'язок відсутній, геолокацію визначити не вдається.

– Ах ти ж сука, – злякано налетів на Микиту Олег та збив з ніг. – Нахріна ти нас сюди повів? Тепер ми здохнемо тут.

Сашко та Руслан скинули зі спин тягарі та почали розбороняти хлопців. Микита відчув сильне гудіння в голові, за ним нестерпний біль в скроні. Олег поливав друга могутніми ударами. Слина летіла з рота. Очі стали червоними, навіть божевільними.

Микита намагався оборонятися. Хаотичні різкі рухи Олега повільно почали червоніти. Кісточки на кулаках розлізлися. Виступила кров.

– Досить! – схопив одну руку Руслан та відтягнув на метр Олега.

– Це лише перший поворот. Може та дідькова арка за наступним. Нащо відразу пики бити. З глузду з’їхав?

Пролунав характерний звук ляпасу. Сашко тримав за комір старого друга. Мовчки, без зайвих слів наніс зляканому Олегу кілька ляпасів.

Ланіти Олега почали запікати і червоніти. Він розтулив рота та здивовано дивився на Сашка. Руки повільно опустив.

– Прийшов до тями? Хіба ти не казав мені, що мріяв про таку небезпечну пригоду?

– Я? – здивовано перепитав Олег.

– Так, минулого року. Коли на парі історії сиділи.