Глава 5. Ясно, що нічого не ясно

Містер Дерек, здається, був радий мене бачити. 

 — Як вам, Кері, ведеться? — запитав він, підсовуючи до мене чашку з кавою. Схоже, це вже стало для нього традицією — прогощати мене кавою. 

 — Наче непогано, — сказала я. Потім додала обережно. — Дякую. 

 — Отже, ви успішно пройшли всі тести, тому я думаю, можу привітати вас як одну з тестувальниць нашого проекту “ГВБ”. Цілком можливо, Кері, що за кілька місяців ви будете їхати по вулиці от на такому кабріотлеті, — він взяв зі свого столу маленьку модель автомобіля, дуже майстерно зроблену, і показав мені. — В будь-якому випадку, бідувати точно не будете. 

 — А я зможу побачитись із сестрою? — задала я питання, яке найбільше мене зараз хвилювало. 

 — На даний час вам краще не бачитись із нею, — він помітив, що я спохмірніла і підбадьорююче усміхнувся. — Ну ж, не засмучуйтесь, це всього лише три місяці, а інакше б ви чекали цілий рік…

 — Так, звісно, — я кивнула. — Мабуть, справді краще вже тоді побачитися, коли я зможу остаточно забрати її з притулку. Адже мені дозволять це зробити? 

 — Безсумнівно, —  він енергійно закивав головою — Ви зможете оформити над нею опіку, і все у вас буде добре. Але спершу робота…

 — Робота… — луною відгукнулась я. Під час спілкування з ним у мене виникало дивне відчуття, як ото буває, коли стоїш на великій висоті і дивишся вниз — голово трохи паморочиться, всередині все холоне, але хочеться дивитися знову і знову.  — А в чому полягатиме моя робота? 

 — Ви грали колись у комп’ютерні ігри з повним зануренням? — спитав він, уважно дивлячись на мене.

 — Ну, коли нас готували летіти на Марс, то ми займалися на таких тренажерах, — пригадала я.  — Сідаєш у крісло, тобі одягають такий прикольний шолом, і ти ніби переносишся на іншу планету. Відчуваєш навіть яка там гравітація, ходиш, але не так як на Землі. Ну, насправді, я сиділа… То тільки здавалося, що сиджу, — я поглянула на нього. 

 — Чудово, — усміхнувся він. — Отже, ви маєте уявлення, що це таке. 

 — Мені треба буде робити щось подібне? Тестувати ці ігри? — я зраділа. Бо до останньої миті побоювалася, що мені все ж підсунуть якесь екстрим-шоу, як “Втікача”. Хоча наче його закрили, містер Дерек згадував про те під час нашої останньої зустрічі. Але не факт, що натомість не вигадали щось новеньке…

 — Ну, практично… Але ви будете не суб’єктом, а об’єктом гри, — сказав він, уважно стежачи за моєю реакцією. 

 — Об’єктом? — я нічого не зрозуміла. — Це як? 

 — Ви будете жити своїм звичайним життям, але тим часом вами керуватиме гравець, — пояснив містер Дерек. — Він підключатиметься до вашої свідомості і направлятиме вас до тих чи інших дій. 

 В мене мороз пішов по шкірі. До такого я була не готова. 

 — А де буду я? — мій голос прозвучав якось надто тоненько і жалібно. — Коли мною керуватиме той… гравець? 

 — Кері, та не хвилюйтесь так, ваша свідомість нікуди не зникне, ви залишитесь сама собою, будете відчувати і розуміти все так як і досі. Просто інколи вашими вчинками керуватиме інша людина. 

 — А як це відбуватиметься? — я підозріло оглянула себе.  Раптом мою вже хтось керує, а я й не помітила цього. — Я буду чути якісь голоси в голові?  Вони казатимуть, що робити? 

 — Ні-ні, нічого такого, — він поблажливо усміхнувся. — Ніяких голосів, це буде скоріше, як інтуїція, у вас таке бувало? Коли, наприклад, щось вам підказувало, що треба діяти саме так, що це єдиний правильний вихід? 

 — Напевно, так, — замислено прошепотіла я. Чомусь в голові промайнуло так яскраво, як на уповільненому кадрі кіно, як я кидаю попільничку в голову містера Сіменса і він, немов підкошений, падає на землю. Я встигаю лише побачити той миттєвий проблиск здивування в його погляді, так, немов він придивляється до чогось всередині себе…. А потім кадр змінився, його погляд згас, і він уже лежав на підлозі, як мішок з ганчірками, в одну мить з живої людини перетворившись на щось неживе.  Може,/ тоді також хтось керував мною?  Але ні, то було моє свідоме рішення. Я хотіла його вбити, і зробила це. 

 — Тоді чудово, — продовжував містер Дерек. — Але зважаючи на те, що ви тестуєте наш проект, у вас буде важлива задача — якщо помітите якісь трабли, ну… непорядки в роботі системи, то маєте це занотовувати, а потім, в кінці проекту передасте ці записи нам, щоб ми надалі знали, над чим ще потрібно попрацювати. Зрозуміло? 

 — А які можуть бути неполадки? — я намагалася уявити, що маю робити, але виходило не дуже добре.

 — Цього ми поки що не знаємо, ну, я думаю, нічого такого особливо серйозного не буде, так, якісь дрібнички, — він оглянув мене з ніг до голови. — Ви молодець, з усім справитесь, у вас гарні вихідні дані. Все пройде чудово. 

 — Дякую, — сказала я. — Але в мене є одне питання. 

 — Так, звичайно, запитуйте про все, що вас цікавить… — він схрестив руки на грудях і лагідно дивився на мене. 

 — А якщо цей гравець захоче заподіяти мені якусь шкоду, ви ж не дасте йому це зробити? 

Він дивився на мене і мовчав. 

 — Ну, про всі ризики ви могли прочитати в угоді, яку вже підписали, — відповів, коли мовчанка вже надто затягнулася. — Чи ви думаєте, що такі суми грошей ми роздаємо просто так?