Глава 4

 — Цікаво-цікаво, — брови Метью трохи піднялися догори. — Отже, ви мали стати колоністами? 

 — Ага, ми з сестрою теж пройшли усі необхідні тренінги, до відльоту залишалося два тижні. Батьки продали будинок, все майно, адже на Марсі ми мали залишитися назавжди…

Він дивився на мене збентежено. 

 — Але…

 — Так, я в курсі, що там усі загинули, — кивнула я.  — Метеорит чи щось таке, розповідали в новинах. Перестала працювати система життєзабезпечення, і люди  задихнулися. Так що, якби не та аварія на дорозі, я б тут перед вами не сиділа. 

 — Ваші батьки потрапили в аварію? 

 — П’яний водій на великій вантажній фурі… Кажуть, від машини мало що залишилось. Їх ховали в закритих трунах, і сестра так і не повірила, що вони загинули. Казала мені, що мама з татом полетіли на Марс, а нас покинули… Ну, їй було так легше, мабуть. Їй було всього одинадцять… Це такий вік…

 — Я знаю, — кивнув він. — А вам було п’ятнадцять…

 — Ага. Ну я розуміла, що й до чого. Якби ж мені було хоч вісімнадцять, то я б узяла сестру під опіку, і ми б якось викрутилися. У нас на рахунку залишалися гроші за будинок, кругленька сума. Звісно, дещо пішло на похорони, але, я думаю, ми могли б купити якусь квартирку і жити там удвох. Я б пішла працювати..

 Я зітхнула. Ніколи нікому цього не розповідала.  Психологам у колонії давала лаконічні відповіді, мені не хотілося здатися слабкою і вразливою. А зараз чомусь мене потягло на відвертість. Можливо через втому і стрес, а може, цей чоловік був тому виною — адже він висловив щиру зацікавленість моїм минулим. 

 — Вас влаштували в прийомну сім’ю?  — запитав Метью.

 — Так, до родини Сіменсів. Вони були професійними прийомними батьками, Джанін розповідала, що в них за всі роки їхньої праці в ювенальній сфері встигли пожити до трьох десятків дівчаток. 

 — Тільки дівчаток? 

 — Ага, вона казала, що дівчатка менше створюють проблем ніж хлопці. Вони не б’ються, не лаються і допомагають по господарству. Ми теж старалися не створювати проблем… Але потім я вбила її чоловіка…

 — Хм, — Метью почухав лоба олівцем, якого тримав у руці. — А як це сталося? 

 — Ну,  мені поскаржилася Лія… Сказала, що містер Сіменс заходить у ванну, коли вона миється, і все таке… Дивиться на неї…

 — Вам потрібно було повідомити соціальним робітникам про цей інцидент, — сказав психолог. 

 — Я сказала, коли до нас прийшли з перевіркою. Але я ж кажу, вони профксійні прийомні батьки. З тими соціальними працівниками хороші друзі. Одним словом, Сіменси обставили все так, що мене спіймали з наркотиками, і через це я вирішила їм помститися. Коли я стала це заперечувати, у моїй шафці знайшли кокаїн. Одним словом, я зробила тільки гірше. Вони сказали, що віддадуть мене до притулку, де суворіша дисципліна, і з мене виховають законослухняну громадянку. А Лія залишиться з ними.

 — Але за законом рідних братів чи сестер не можна розлучати, — Метью виглядав збентеженим. 

 — Я ж була наркоманка і брехуха, тож сестру потрібно було відгородити від мого негативного впливу, — я усміхнулася. — Але я не могла допустити, щоб вона залишилася у цього покидька.  Тому я прийшла до нього і стала просити, щоб  вони відмовились і від Лії. Хай ми будемо жити в притулку, де гірші умови, але ми будемо разом. 

 — Він не захотів? 

 — Він стояв і сміявся з мене. Просто сміявся. Тоді я схопила з його столу попільничку, вона була з якогось такого важкого каменю… І кинула йому в голову. Ну, це було дивно, що я потрапила в ціль. У школі на спортивних заняттях я ніколи не відзначалася  влучністю.  Ну, але, як казав мій тато, раз на рік буває, що й палиця стріляє… Він упав і  більше не сміявся. Я побачила кров на підлозі… Потім прибігла Джанін, викликала поліцію… Мене забрали до відділку. Я більше не бачила свою сестру. Вони не привели її до суду. Ні разу не влаштували нам побачення… Зараз їй уже п’ятнадцять, стільки як мені було тоді, коли я кинула ту попільничку…

 — Вона досі живе в тій сім’ї? 

 — Ні, Джанін віддала її до притулку. Сказала, що в неї погана спадковість. Про це мені розповів мій адвокат. Він ще сказав, що суд присудив їй матеріальну компенсацію за вбитого чоловіка. Отже, всі заощадження наших батьків дісталися їй. Ми з Лією не маємо нічого. Тому я тут.

Я дивилася на нього, очікуючи нових запитань, але він кашлянув і мовив:

 — Дякую, Кері. Мабуть, ви зголодніли? Давайте я погодую вас обідом. 

Тільки тепер я відчула, що шлунок ниє від голоду.

 — Я не відмовлюсь, — сказала я. — Дякую.

 — А потім ми підемо до містера Дерека, — сказав Метью. — Ну, ви вже з ним знайомі…

 — Я пройшла відбір? — я поглянула на нього. — Мене візьмуть на роботу? 

 — Містер Дерек вам все розкаже, — він усміхнувся, але усмішка цього разу вийшла не дуже веселою…