Глава 3

Спершу це здавалося досить легкою справою. Я йшла по біговій доріжці, а чоловік в білому халаті і окулярах,уважно стежив за зображенням на моніторі комп’ютера і монотонним голосом задавав мені нескладні завдання з математики, як от: “Скільки буде двадцять додати п’ятнадцять?”

На моїй голові були приліплені якісь пластинки, від яких тяглися дроти, такі ж дроти закріпили на грудях, руках і ногах. Я повільно пленталася по доріжці, згадуючи ту мить, як опинилася за воротами колонії, і як до мене під’їхав великий джип з затемненими шибками. Все було як у кіно: з автівки вийшов чолов’яга в чорних окулярах ( хоч надворі була пізня осінь). Він навіть імені мого не спитав, не те, що вимагати паспорт чи якісь інші посвідки особи. Просто відчинив переді мною дверцята, і я незграбно залізла досередини. 

І от я тут,  у сірому непривітному приміщенні, схожому на лікарню. А може, це й була лікарня, бо всі тутешні мешканці носили білі халати. От тільки хворих я щось не бачила, тому, цілком можливо, це була й не лікарня. 

Втім, люди, які спілкувалися зі мною кілька годин тому, точно були лікарями. Мене оглянули з усіх боків, послухали серце, виміряли тиск, перевірили зір і ще багато всякої всячини, яка, втім, не відрізнялася від медоглядів, що ми щороку проходили в колонії. 

А от те, що було далі, на медогляд уже не скидалося зовсім. От, наприклад, що це за дурня з математичними прикладами для бігунів? 

 — Це в цьому полягатиме  моя робота? — запитала я у очкарика перед компом. — Мені сказали, що я буду тестувальницею…

Доріжка, здавалося, пришвидшилася ще більше, і я вже бігла. 

 — Скільки буде вісімдесят сім мінус дев’ятнадцять? — пробубнів дядечко, цілковито ігнорячи мої запитання. — Кері, не гальмуйте! 

Було незрозуміло, чи його зауваження стосується моїх ніг, чи голови, яка не могла зосередитися.

 — Шістдесят вісім? — зрештою відповіла я, і він задоволено кивнув, натиснув на якусь кнопку, і доріжка спинилася. Я стояла на ній і відхекувалася, не знаючи, чи не скажуть мені зараз бігти далі.

Зрештою, якщо в цьому полягатиме моя робота, і за це я отримуватиму гроші, то біс із ним, можна й побігати як білка в колесі, з мене не убуде…

Але чоловік у лікарському халаті підійшов і почав відчіпляти від мене всі ті клеми і дротики. 

 — Вже все? — спитала я.

 — Тепер потрібно пройти психологічні тести, — сказав він, і вказав на двері в протилежному кінці кімнати. 

Я зітхнула, підхопила свій наплічник, що лежав біля стіни, і попрямувала у вказаному напрямку. 

***

Наступна кімната була невеличкою і несподівано затишною. Тут на підлозі був зелений пухнастий килим, що нагадував траву, а  вікна запинали помаранчевого кольору жалюзі, які створювали враження, що надворі світить сонце, хоча насправді там клубочився туман, і люди на вулицях поначіпляли свої респіратори. 

За столом сидів ще один чоловік у білому халаті, але цей був без окулярів. Старий, років сорока чи п’ятидесяти, геть сивий, але досить симпатичний. Мені сподобалася усмішка, з якою він мене привітав:

 — Радий вас бачити, Кері, — душевно сказав він.  — Я — Метью, будемо працювати над вашим психологічним портретом…

 — Навіщо? — запитала я, насупившись. 

 — Щоб переконатися, що ви підходите для нашого проекту, — він подивився на мене своїми ясно-блакитними очима. 

 — А якщо я не підійду, то мене запроторять назад до колонії? — запитала я. 

Чомусь попередній лікар, який був байдужим і відстороненим, не викликав у мені такої антипатії, як цей милий і доброзичливий дядечко.  Я ніби постійно чекала від нього підвоху, і сама не розуміла чому так роблю…

 — Давайте ви сядете ось на це крісло, і ми почнемо, — він кивнув на м’яке зелене крісло, що стояло навпроти його столу. 

Я опустилася туди, відчуваючи, як моє тіло ніби провалюється у  затишне кубелечко. Відразу захотілося спати, і я зрозуміла, що страшенно  втомилася за цей незвичний день, хоча минула лише його половина. 

 — Я буду показувати вам картинки, а ви скажете мені, що бачите на кожній, — знову лагідно усміхнувся Метью. 

Я кивнула, кліпаючи віями. В сон хилило все дужче, і здавалося, що от зараз я таки засну посеред тесту, але я з усіх сил противилася цьому, бо боялася, що мене визнають непідходящою і відправлять назад до “Грейс”. 

 — Отже, що ви бачите? 

Він показував мені малюнок, на якому були якісь червоні плями, найбільше схожі на калюжі крові, але я не стала про це говорити. Подумала, що така відповідь може викликати настороженість щодо мене. Щее подумають, що я неадекватна чи агресивна. 

 — Це схоже на букет червоних троянд, — сказала я голосом старанної учениці і усміхнулася. 

 — Добре, а це? 

 — Метелик…

 — А що ви бачите тут? 

 — Зоряне небо…

Картинки всі були якісь неприємні, що викликали асоціації з перекошеними обличчями монстрів чи  зміями, які звивалися в кільця, але я вперто придумувала їм якісь безневинні асоціації. 

Потім мені запропонували кілька різнокольорових прямокутників і наказали відкласти той, який мені найбільше не подобається. І ще, і знову…

Тоді я відповідала на мільйон запитань на кшталт  чи відчуваю я зараз сум, чи думаю, що можу бути покарана, чи вважаю себе невдахою і всяку іншу муть. А потім несподівано Метью запитав, усміхаючись так само приязно:

 — Кері, ви потрапили до колонії за вбивство? Якщо я помиляюся, виправте мене будь ласка…

 — Ні, ви не помилилися, — відповіла я. 

 — А кого ви вбили? І за яких обставин? Розкажіть, мені, будь ласка. 

Я хотіла сказати, що ці всі подробиці є в моїй особовій справі, але потім подумала, що можливо, це також якийсь психотест, і я маю. пройти його, від цього залежатиме, чи отримаю я роботу і чи зможу забрати із притулку Лію. 

 — Містера Сіменса, — відповіла я. — Свого опікуна. А щодо обставин…. То це досить довга історія…