Глава 2

Вона підстерегла мене в невеличкій кімнатці з кількома рукомийниками, яка знаходилася поруч із вбиральнею. Стояла, притулившись до стіни, а коли побачила мене,  відділилася від неї і перегородила дорогу. 

Її звали Нелла. Ми не були особливо дружні, але час від часу перекидалися парою слів. Вона була всього на кілька років старшою від мене, хоча виглядала на всі тридцять. Робота повії нікого не молодить. 

— Кері, недовго тобі лишилося тут морозити дупу, — було незрозуміло, вона запитує чи стверджує. 

Не було сенсу щось приховувати, чутки у виправному закладі “Грейс” розліталися зі швидкістю світла. Але й особливо відвертою бути не хотілось, тому я просто знизала плечима —  вийшло щось типу “можливо”. 

Думала, що Нелла відступиться і дасть мені пройти, але вона все ще стовбичила в проході. 

 — Будеш носити гарні вечірні сукні, на лімузинах кататися…

 — З якого дива? — буркнула я. 

 — Ну, всі вже знають, що тебе якийсь багатий папік бере в утриманки… Можеш не прикидатися, що це не так…

 — А якщо й так, то що? 

 — Та нічого, — вона дивилася на мене спідлоба. — Я тебе попросити хотіла…

 — Про що? — звела брови я. Щось зовсім не в’їжджала в її натяки. 

 — Може, там у нього якийсь друг є чи родич? І йому треба дівчина… То ти скажи, що я все вмію. От реально все…

 — Скажу, — кивнула я і протиснулася  між нею і стіною. Нелла ображено відступила. 

 — Не скажеш, — почулося вже з-за моєї спини.  —  Я знаю, що не скажеш, а мені ще п’ять років тут сидіти… Чому тобі все, а мені нічого?

 — Нелло, — я озирнулася.

 — Що? — вона аж підібралась вся, з надією дивлячись на мене. 

 — Вонги не люблять дівчат з татуюваннями, — сказала я і швидко пішла геть. 

Мені хотілось плакати. 

***

Зранку все було як зазвичай. Підйом, перекличка, сніданок. 

Але після сніданку наглядачка сказала мені взяти речі і йти за нею. Всі мої пожитки помістилися в невеликому наплічнику. Він був потертий і зовсім дитячий на вигляд. З ним я колись прийшла в колонію для малолітніх злочинців, з ним же й виходила, але вже з дорослого виправного закладу.

Правда, одяг тих часів, коли мені було п’ятнадцять, вже б на мене не підійшов. У невеликій роздягальні мені вручили пакунок, з якого я дістала джинси, светр, білизну, черевики і куртку — все було нове, з етикетками, але виглядало досить убого. Ну, я й тому зраділа, тому що мені набрид темно-зелений однострій, у якому ходили всі мешканки закладу “Грейс”. Швидко перевдягнулася, склала свою уніформу в кошик для білизни — її виперуть і передадуть якійсь новенькій ув’язненій. Збиралася викинути коробку від нового одягу в сміттєвий бак, але почула, що в ній ще щось перекочується. Засунула долоню досередини, і дістала респіратор. 

 — Ти вже? — зазирнула до роздягальні наглядачка. 

 — А це навіщо? — спитала я. — Епідемія ж ніби закінчилась…

 — Так смог же, — моя співрозмовниця знизала плечима. — Коли надворі хмарно і волого, то можна втратити свідомість, в кращому випадку, а в гіршому… Коротше, тримай цю штуку завжди під рукою, і не прогав моменту, коли стане важко дихати…

 — Зрозуміло, — я відчула розгубленість. 

Цікаво, що ще змінилося в світі за ці чотири роки? Раптом я вийду назовні і не впізнаю своє рідне місто? 

 — Тоді ходімо, — наглядачка усміхнулась. — Знаєш той жарт про двох кумоньок, які десять років сиділи в одній камері, а потім ще дві години, коли їх випустили, стояли під воротами, бо не набалакались? 

Я ввічливо усміхнулася. О, мені б хотілося зараз повернутися назад до своєї камери, але зовсім не через те, що я прив’язалась до своїх сусідок. Навпаки, я була рада позбутися їхнього товариства. Мене лякала невідомість. Я не знала, що буде зі мною далі. Ті двоє вчора так мені нічого й не розповіли. 

Сказали, що завтра ( тобто, вже сьогодні) я про все дізнаюся. І тепер, незважаючи на теплий одяг, мене била нервова лихоманка. Я заховала респіратор у наплічник і перекинула його через плече.

 — Ходімо, красуне, пора на волю, — наглядачка поплескала мене по плечу. — Не вертайся сюди більше, добре?