Глава 1

— Ув’язнена Керолайн Сміт, на вихід!

Дев’ятеро співкамерниць дружно, як одна людина, повернули голови у мій бік. 

Я повільно підійшла до кремезної коротко стриженої наглядачки.

 — Давай, ворушись,  — буркнула вона, відчиняючи переді мною двері. — Шеф чекати не любить! 

  Я вийшла в коридор і завченим рухом повернулася обличчям до стіни, поки Бригіта набирала код, зачиняючи двері. 

Вона сказала “шеф”? Може, мені почулося? Я гарячково перебирала в пам'яті усі свої гріхи, скоєні за останні тижні. Поскільки до завершення терміну мого покарання залишався лише рік, я намагалася бути дуже чемною. 

Це важко, коли ти зовсім недавно переведена до зразкового жіночого виправного закладу “Грейс” із колонії для неповнолітніх злочинниць. У “малолітці” все було зовсім по-іншому, а тут на мене одразу поклала око одна підстаркувата фіфа, що сиділа за вбивство коханки… Ну я, каюся, вжила одне чи два слова, які не є прийнятними в високому товаристві. І повідомила, що маю одну маленьку гостру річ, якої вистачить, щоб випустити її тельбухи. І вона сказала, що звісно, о’кей, зі мною все зрозуміло…

Але, сто відсотків, що вона “накапала” на мене наглядачам. І тепер мене забрали з камери, щоб перевірити моє ліжко і мізер особистих речей у пошуках того міфічного гострого предмета. Ну, за це я була спокійна, бо нічого вони не знайдуть. Але чи не подовжать мені термін за такі погрози? 

Цього я не знала…

***

Коли ми підійшли до  масивних чорних дверей, за якими знаходився кабінет начальника виправного закладу “Грейс” Ентоні Верда, мої побоювання переросли у стійку впевненість, що я втрапила в халепу. 

 — Ну, чого спотикаєшся, немов три дні не їла? — гарикнула Бригіта. — Стій, прийшли!

Я знову меланхолійно вивчала пофарбовану в сіре стіну, поки вона прочинила двері і зазирнула до кабінету.

 — Меллі, тут ця мала, Сміт…

 — Хай заходить до боса, він уже зачекався, — секретарка Верда Амелія говорила якось насторожено, що було геть на неї не схоже. 

 — Давай, ворушися, — Бригіта штовхнула мене в спину, і я рушила вперед. 

У приймальні начальника  я була до цього лише раз — саме того дня, коли мене перевели сюди з “малолітки”. Втім, від того часу тут нічого не змінилося. У приймальні запаморочливо пахло кавою, і я ковтнула слину. 

 — Містере Верд, ув’язнена Сміт прибула, — Меллі натиснула на кнопку комутатора, і ми почули повільний, тягучий, як мед, голос її шефа.

— Хай заходить, — промовив він. — Одна, без наглядача. 

Я зітхнула і смикнула на себе двері, оббиті коричневою штучною шкірою.

 — Добрий день, — привіталася, зупинившись біля порогу і  усміхнувшись так широко, як тільки зуміла у цих непростих обставинах. 

Поряд із містером Вердом сидів незнайомий мені чоловік — дуже худий, темноволосий, зі смаглявим обличчям і трохи витрішкуватими очима. 

 — Тоні, це ж дитина, — він повернувся до містера Верда, несхвально похитуючи головою. — Ні, ні, вона нам не підходить…

 — Дереку, їй дев’ятнадцять. Вона затрималася в “малолітці” через карантин Ес-двадцять два. Ти почекай, поглянь, який типаж… 

 — Ну… — Дерек втупив у мене погляд своїх чорних, як маслини, очей. — Вона виглядає трохи недоумкуватою.

Я заусміхалася ще більш невимушено. Провела в “малолітці” чотири роки і знала, що іноді до виправних закладів навідуються чоловіки, які купують гарненьких дівчаток, і назад вони вже не повертаються. Тоді більш досвідчені ув’язнені розповідали, що коли “косити” під ідіотку, тебе не заберуть. Ніхто не любить ненормальних…

 — Дереку, глянь, — містер Верд підштовхнув до свого співрозмовника по гладенькій полірованій поверхні столу якісь папери. — У неї ай-к’ю сто двадцять балів. 

 — Справді? — той полистав сторінки і вже більш зацікавлено повернувся до мене. — Тебе звуть Керолайн, вірно? 

 — Так, сер, — сказала я, припиняючи грати комедію. 

У грудях щось неприємно замлоїло, і я подумала: “Хай мені зараз скажуть, що за погрози на адресу  своєї співкамерниці я маю піти до карцеру… Або навіть хай мені продовжать термін ще на рік…”

— Може, ми подивимося ще на когось із дівчат?  — містер Верд заусміхався, як кіт, що наївся сметани. 

— Думаю, ця підійде, вона ж не має родичів? 

— Є тільки молодша сестра… — протягнув начальник колонії. 

— Ну, це нормально. Вона не виглядає зіпсутою. Ніхто не захоче в саби беззубу мегеру, всю в татуюваннях…

Вони, здавалося, готові були зараз роздягти мене, аби перевірити на предмет наявності тих самих татуювань. І я подумки шкодувала, що не зробила їх, коли мені пропонували подружки в “малолітці”. Я все ж хотіла бути чемною дівчинкою, щоб швидше вийти на волю і знайти свою сестру…

— Керолайн, присядь, будь ласка, — сказав Дерек, показуючи на крісло навпроти. — Може, хочеш кави? — і не чекаючи моєї відповіді, бадьоро підійшов до дверей, прочинив їх і сказав секретарці: — Голубонько, принеси нам чашку кави! 

Не минуло й півхвилини, як задихана Меллі вбігла з тацею, на якій стояла чашка. 

— Сюди, будь ласка, — Дерек вказав на стіл переді мною, і Меллі поставила чашку так обережно, неначе то був не стіл, а мінне поле. 

— Дякую, Амеліє, можеш бути вільна, — містер Верд махнув на двері, і секретарка вийшла, так само обережно причинивши їх за собою. Десь там зараз у приймальні почнуть перемиватися мої кісточки…

Але мені було не до того. Я гарячково думала, як викрутитися з цієї кепської історії. Що вона кепська, сумнівів у мене не було. 

 — Пий каву, — сказав мені містер Верд, і я слухняно ковтнула гіркуватий напій. А Дерек уважно дивився на мене, і на його видовженому вилицюватому обличчі не було помітно жодних емоцій. 

— Керолайн, — сказав він тихо, коли я поставила чашку на стіл. — Чи любите ви дивитися шоу? 

— Так, по неділях їм дозволено дивитися фільми і телепередачі, — солодко усміхнувся містер Верд.