Розділ 10. Хто і в що грає?

Знову почувся вкрадливий шепіт. Гра тривала.

Удаючи, що шукає підказки на стіні, Яр примусив себе перевести подих і увімкнути холодну голову.

У його долоні був затиснутий кулон. Хлопець розтиснув пальці й ще раз оглянув прикрасу. Щось не давало йому спокою, і раптом спалах сумніву примусив ще раз згадати, як саме він його знайшов.

Помітив сліди волочіння біля дверей. Ганчірку з хлороформом. Кулон серед шматків закривавленого бинта. Думай, Ярику, думай!

Ланцюжок був застібнутий. Якби прикраса зірвалася, то хіба ланцюжок не мав би бути пошкоджений?

Парубок уявив собі процес боротьби. Якщо Славу викрадач закинув на плече й прикраса спала з шиї, то звідки сліди волочіння саме в тому місці? Ні, не підходить. Тоді що?

Скільки шансів, що кулон на невеличкому ланцюжку, який сховано під одягом, висковзне й не заплутається в одязі чи волоссі? На думку спала інша картина: як дівчина знімає ланцюжок, а тоді защіплює застібку, аби кулон не загубився.

Яр пішов до місця, де залишив ганчірку. Підніс до носа, а тоді скривився й відкинув її від себе з жахом, пам’ятаючи, що в нього можуть бути спостерігачі.

— Фі… — прошепотів він.

А сам замислився. Парубок встиг ще раз відчути запах і тепер зрозумів, що він і справді нагадує перестиглі фрукти.

Можна легко сплутати, але ж хлороформ має ще ледь відчутний запах ефірних олій, який відчувається як важке тепло при вдиху.

В іншій ситуації, під гнітом поспіху, Яр міг би не звернути на це уваги, але черв’ячок сумнівів, що закопошився в нутрощах, кивнув головою в знак згоди. Ганчірка — частина постановки?

Яр схилив голову, заплющив очі й пригадав момент зникнення Слави. Двері зачинилися за нею. Вимкнулося світло, проте в іншій кімнаті був слабкий відблиск під дверима. Отже, там було світло.

Минуло одна, дві, три, чотири, п’ять секунд. Тоді вона закричала. Достатньо часу, аби зрозуміти, що відбувається, й підіграти акторам психлікарні.

Не в характері Слави було волати від жаху. Отже, це теж частина постановки?

Пригадалася і рука, що зачинила двері. Окрім викрадачів, чорне могли носити й актори, аби було легше ховатися у темряві.

Яр усміхнувся кутиком губ, проте новий погляд на ситуацію не дав усіх відповідей. Він міг помилитися щодо запаху, сліди волочіння могли бути не підлаштованими, а ланцюжок і справді міг випасти при перевертанні тіла вниз головою.

Яр дістав телефон. Хотів перевірити жука на телефоні Слави, але мережі не було. Дідько!

Треба було швидше відчинити наступний замок і переконатися, що дівчина й справді в сусідній кімнаті — останній у квесті, а не їде в багажнику в лісосмугу.

Парубок підійшов до дверей і оглянув їх. Якби він зараз спробував вибити дерево чи розрубати його залишеною в кутку закривавленою сокирою, було б цікаво поглянути на реакцію одногрупників. Але не підходять ботану Ярику сила і сокира.

Замок на дверях був класичним пін-тумблером. Дядько навчив розбиратися в таких речах.

У цьому старому замку було кілька штифтів, які піднімалися догори під натиском ключа. Лишалося знайти щось тонке, аби підчепити штифти.

Аліна знову опинилася поряд.

— Все гаразд, Ярику? Ти якийсь розгублений. Так хочеш вийти? Скоро вже. Антон з Яном майже розгадали загадку. Ще хвилин зо п’ять — і остання кімната. Я й сама не розумію, нащо ми сюди прийшли, якщо чесно.

Дівчина говорила і говорила, а Яр зачепився поглядом за її закладене по боках волосся, що розтріпалося. З білявих пасем стирчали невидимки.

Парубок швидко підніс руку й витягнув одну шпильку, а тоді несміливо глянув Аліні в очі й пробурмотів:

— Там павутиння просто зачепилося…

Дівчина посміхнулася й сама відвела погляд. Така сором’язлива, така ніжна й добра. Вона геть не схожа на Славу, яка мала б чекати їх за дверима.

Аліна пішла до одногрупників, які скупчилися довкола столу для експериментів і розгадували нову загадку, а Яр знову повернувся до дверей. Він зігнув шпильку під невеличким кутом і швидко заходився підіймати штифти до лінії зрізу. Коли посунув останній, почув легке клацання.

Яр штовхнув двері, і ті трішки прочинилися.

— Гей! Люди! Вони відчинені! — знервовано вигукнув він і відійшов до стіни.

Одногрупники посунули до дверей.

— Як ти це зробив?

— Та я нічого не робив… Просто дуже хотів вийти. Думав, може, ключ десь біля дверей захований, а вони відчинилися…

Валентин виперся вперед.

— То чого не заходиш?

— Перший? Та я якось не дуже хочу.

Насправді Яр не хотів заходити першим, аби Слава, якщо вона в кімнаті, не запідозрила його втручання в хід гри.

Валя хихотнув, кривлячись, і штовхнув двері сильніше. Група увійшла до наступної кімнати. Останньої.

Яру різко відлягло від серця. Слава була тут. Прикута ременями до ліжка за скляною перегородою, але жива й неушкоджена.

На обличчі й грудях дівчини була кров. На руках — сліди порізів. Ярик чудово розумів, що то лише гра, та бачити її такою не хотілося. Неприємне відчуття тривоги міцно встромило кігті в груди, та Яр легко відбив напад і повернув собі холодний розум.

Поряд зі Славою був чоловік у лікарняному халаті. З нього й справді зробили привида. Він навіть моторошно світився у темряві й волочив скалічену закривавлену ногу. А ще на грудях крізь клапті тканини, що нагадували сорочку, було видно великий шрам.

— Капець! Там Славця! Чому в неї кров? — істерично запитала одна з дівчат.

— То липова кров… — несміливо запропонувала пояснення інша.

По кутках кімнати лежали тіла, які горнулися до темряви, ніби вона могла врятувати їх від божевільного ката.

Лікар набирав рідину в шприци й розставляв старі хірургічні інструменти. Згори залунав голос:

— Одну з вас лікар Горовець усе ж встиг упіймати. Ви маєте розгадати загадку, знайти скриню, підібрати код і повернути лікарю те, що він давно втратив. Тоді він відпустить дівчину. Інакше… Вона навіки блукатиме лабіринтами коридорів психлікарні!