Розділ 9. Коли гасне світло

Невелика компанія студентів факультету журналістики скупчилася перед дверима старезної моторошної будівлі, що, за легендою, колись була справжньою психіатричною лікарнею.

Стіни полущилися від часу, забиті ґратами вікна з потрощеними віконницями відштовхували погляд.

Здавалося, що з трішки прочинених дверей до будівлі дмухало холодним вітерцем, який лягав колючими сиротами на плечі.

Над входом, тихо поскрипуючи, миготіли ліхтарі.

Антураж викликав дрижаки по тілу навіть і без квесту. Дівчата, сумніваючись, оглядалися, а хлопці їх підбурювали!

— Ну що, готові полоскотати нерви? — гиденько вишкірився Валентин і штурхонув Антона в плече.

Ярослав, як завжди, тримався осторонь, заховавши руки в кишені й удаючи, що читає інформаційний листок про правила квесту, який на зістареному папері був у рамочці на стіні.

Слава стояла неподалік, і з захопленням розглядала потріскані сірі стіни й павутину над дверима. Годі було й пробувати відмовити її від гри.

Група увійшла й зупинилася в широкому темному коридорчику. Складалося враження, ніби будинок і справді давно закинутий.

— Тут стрілочки, куди треба йти! — сказала Божена, вказуючи на стіну.

Яр і сам помітив ці чорні плями, та не поспішав слідувати за ними. Але довелося, коли Слава разом з усіма пішла коридором до кімнати, що нагадувала палату.

Двері зачинилися за студентами з протяжним скрипом, що відгукнувся аж у кістках. Було темно, хоч око виколи.

Раптом увімкнулося бліде, синювате світло, що ледь жевріло в потрісканих лампах, відкидаючи тьмяні відблиски на облуплені стіни. Там, куди воно не діставало, чорнильна пітьма здавалася живою.

Коли світло на мить спалахнуло яскравіше, здалося, що в кутку кімнати хтось стоїть, але варто було придивитися — і все зникло.

Яр ще раз уважніше оглянув ряд каркасів від односпальних ліжок із голими пружинами й тяжко ковтнув загуслу слину. Грати на вікнах виглядали ще загрозливіше, ніж зовні будинку.

Голосно заграла тривожна музика, і гучний голос проголосив:

— Колись у цьому місці була психіатрична лікарня, де працював доктор Горовець. Його експерименти виходили за рамки дозволеного — пацієнти безслідно зникали. Медперсонал у страшних переказах розповідав, що лікар влаштовував над людьми моторошні експерименти. Клініку закрили з гучним скандалом, але досі ходять плітки, що душі померлих пацієнтів усе ще шукають вихід! А божевільний лікар досі ходить кімнатами у пошуках своїх жертв…

Дівчата верескнули, коли раптом почулися скрипучі швидкі кроки збоку. Вони щезли так само раптово, як і виникли. Голос продовжив:

— Ви — група студентів, які прокинулися в палаті цього жахливого місця. Ви не пам’ятаєте, як сюди потрапили, але маєте лише годину, щоб вибратися, перш ніж вас знайде лікар!

Доки інші озиралися й приходили до тями після пояснень квесту, Слава вже попрямувала до однієї з пошарпаних шафок біля стіни.

— Так а що робити треба? — запитала знервовано Аліна.

— Вихід шукати. На дверях он замок! Треба підібрати код або щось таке, — відповів Антон, і собі прямуючи до шафок.

Яр же, не випускаючи з поля зору Славу, підійшов до столу, на якому були розсипані папери.

Присвітивши ліхтариком на телефоні, зрозумів, що то були справи пацієнтів. Поряд валялися жахливі, пом’яті фотографії страхітливих експериментів божевільного лікаря.

Імовірно, підказки треба було шукати в цій купі, та він не став цього робити, вирішивши оглянути кімнату.

Промінь ліхтарика наштовхнувся на напис на стіні, зроблений червоною фарбою, яка імітувала кров: “Бійся того, хто лікує”.

Ярик усміхнувся кутиком губ, користуючись тим, що на нього ніхто не звертає уваги. Що тільки не придумають люди, аби вприснути у вени адреналіновий коктейль і відчути себе живими.

Врешті гра захопила всіх: одні шукали ключі, інші розгадували головоломку на стіні, треті копошилися в купі мотлоху в шафках, а четверті переглядали папери на столі. Група несподівано злагоджено взялася до справи.

У квесті було багато несподіваних моментів — від раптового увімкнення сирени до скелета «пацієнта», що вискочив із шафи, наробивши галасу серед дівчат.

Врешті Аліна з Боженою таки підібрали код, склавши комбінацію з номерів палат на картках пацієнтів. А за тією підказкою знайшли ключ.

— То ця головоломка лише для відволікання? — обурився Валентин, який бився над задачею зі стіни цілих двадцять хвилин.

Там була табличка, яка була схожа на закодоване послання лікаря. Над нею моторошний напис: "Розшифруй, щоб знайти шлях до одужання".

Табличка містила дивні символи та літери, схожі на медичні позначення. Поруч була стара друкарська машинка та кілька книг із психології.

Ярик швидко розгадав код. Погортав книги, типу просто з цікавості, та насправді склав послання “Випадок безнадійний”. Те саме можна було сказати й про Валентина, тому й не став відривати його від розв’язку!

Врешті група вийшла з палати до вузького коридору, що вів углиб лікарні. Стіни прикрашало павутиння й зістарені моторошні малюнки пацієнтів.

Ярик би порадив сходити до психолога їхньому автору, бо й справді вигляд вони мали страхітливий!

У коридорі чулися дивні шурхоти й стукіт. Лунав приглушений шепіт або ж несподіваний крик про допомогу, а слідом — сміх, від якого дрижаки бігли тілом.

Одні з десятків бічних дверей були відчинені. Звідти долинав тихенький дитячий сміх. Валентин просунув голову, щоб зазирнути, і все світло раптово погасло на кілька секунд. Коли ж воно увімкнулося, на стіні поряд із дверима був свіжий допис із цівками червоної фарби: “Він уже поруч…”

— Якщо він поруч, то хай захопить спіднє, бо, схоже, комусь знадобиться змінка! — хихотнула Слава й пішла далі до величезних дверей із новим замком.

Яр розбирався у замках і знав, що цей має відчинятися ключ-картою, але знову ж таки промовчав. Нащо виказувати себе? Самі розберуться.