Глава 38

У серці власного раю

Селебрис обережно підняв Мар на руки, і світ навколо альтанки почав розмиватися, перетворюючись на потік рідкого срібла. Це не була звичайна телепортація – він вплітав їхні тіла в саму тканину простору, який вони колись створили у спільних сновидіннях.

– Ти пам'ятаєш це озеро, Мар? – прошепотів він їй у самі губи. – Тепер воно належить не лише твоїй уяві.

Коли простір стабілізувався, Мар відчула під ногами не кам'яну підлогу альтанки в саду Академії, а ту саму оксамитову зелень. Повітря вибухнуло ароматами терпкого полину та солодкого меду. Небо над ними розквітло прозорим малиновим шовком, а лазурова гладінь озера дихала рожевим туманом, запрошуючи до себе.

Селебрис відпустив її, і в цьому магічному місці одяг здавався зайвим тягарем, залишками старого світу, де панували Тріада та заборони. Його чорна мантія мага плавно перетворилась на тонку білу сорочку, яка не вагаючись, розчинилася в повітрі, наче дим. А багряна сукня Мар зісковзнула до ніг, відкриваючи її шкіру малиновому світлу небес.

Вони ввійшли у воду разом. Теплий шовк озера прийняв їх, огортаючи мільйонами ніжних електричних іскор. Це було магічне лоскотання, яке знімало останню напругу, перетворюючи кожну клітинку тіла на оголений нерв.

У самому центрі озера, де туман був найщільнішим, Селебрис притягнув Мар до себе. Вода навколо них почала світитися яскравіше, підлаштовуючись під ритм їхніх сердець. Його руки, мокрі й гарячі, ковзали по її плечах, змиваючи пам'ять про страх і самотність.

– Тут немає тіней, Мар, – прошепотів Селебрис, і його голос резонував з глибиною води. – Тільки ти і я.

Він почав цілувати її – спочатку ніжно, ледь торкаючись губ, наче куштуючи на смак цей новий світ. Але коли Мар відповіла, заплутавши пальці в його вологому волоссі, поцілунок став палким, як приборканий вогонь Ліліт. Вода лагідно пестила її тіло, а дотики Селебриса були водночас владними й неймовірно обережними.

Кожне його зіткнення зі шкірою Мар викликало спалахи лазурового світла під поверхнею води. Вона відчувала його силу, його каяття довжиною в п’ять років і його безмежне кохання, яке тепер не потребувало слів. Вони злилися в єдине ціле посеред цієї магічної стихії, де межа між тілами й ефіром озера остаточно зникла.

А на березі, далеко в оксамитовій траві, Грімо поважно чистив пір’я, повернувшись спиною до озера. 

– Нарешті тиша, – буркнув він Люмориксу, який світився м’яким, затишним золотом. – Магія кохання – це єдина сила, яку навіть я не беруся коментувати. Світи тихіше, кулько, не псуй їм вічність.

Малинове небо повільно схилялося над озером, обіймаючи закоханих, які нарешті знайшли свій істинний спокій у серці власного раю. 

А Фенікс, наївно намагаючись розважитися, випустив крихітну іскру в густу смарагдову травинку, але та лише ліниво похитнулася і магічно буркнула у відповідь: «Ти що, знущаєшся? Тут тобі не сухий степ, а територія вічного цвітіння!»