Глава 37

Сталева магістра

А в самому серці підземелля Вежі Сліз – там, де камінь дихав сирістю століть, а стіни все ще виділяли отруйний сморід давніх проклять Ауріель – відбувалося те, чого ще пів години тому не міг передбачити жоден пророк Академії.

Там, у густій, майже відчутній на смак темряві, магія більше не підпорядковувалася Статуту. Вона пульсувала в ритмі розірваного серця. Повітря здригнулося від першого спалаху – не вогняного, а мертвотно-білого, наче відблиск леза, що розрізає ніч. Те, що було надійно поховано під печатками, поворухнулося. Давній замок на дверях Секції не просто клацнув – він застогнав, наче жива істота, яку змусили заговорити.

Рівновага похитнулася. Світло Фенікса в небі було лише ширмою для справжнього святотатства проти ієрархії Академії – злочину, що почав свій відлік тут, у глибині. Саме так це назвали б магістри, якби мали бодай найменше уявлення про те, хто саме зараз простягає руку до їхніх найпотаємніших засіків.

Час стиснувся до одного-єдиного видиху, а темрява приготувалася прийняти свою нову господарку.

Мар стояла в самому центрі зали, стискаючи в руках кришталевий флакон. Всередині, за тонкою ефірною стінкою, застигла Троянда Попелу та Ефіру. Вона здавалася обвугленим серцем, що продовжувало пульсувати тьмяним відблиском у полоні скла.

Багряна сукня Мар виглядала єдиною живою плямою у цій могильній темряві, наче розлита кров, яка відмовилася засихати. На її плечі тривожно пульсував Люморикс, вихоплюючи з темряви обриси того, що відбувалося.

По ліву руку, «руку серця», стояв Селебрис у чорній мантії. Його постать була непохитною, як скеля, а пальці надійно стискали ефес магічного меча. А по праву руку, з ефірного туману, почала проступати напівпрозора, сяюча постать Ліліт. Тінь матері була спокійною, її очі кольору передштормового лісу з любов’ю дивилися на доньку.

Навпроти них, притиснута до холодної стіни, стислася Ауріель. Глава Тріади, що щойно була втіленням влади, тепер здавалася сухою гілкою, яка от-от зламається. Вона простягала задерев’янілі руки до Мар, і її голос зривався на хрип:

– Мар... пощади! Ти не знаєш, що робиш! Ця квітка – це рівновага, це пам’ять твого батька! Не губи мене, я дам тобі все... всю владу Академії!

Над нею, розправивши величезні білі крила, завис Грімо. Його жовті очі світилися праведним гнівом. 

– Ти даси їй владу? – пророкотав пугач. – Ти, яка замурувала мене в цей самий камінь на сто років? Ти, яка плела інтриги в ліжку Декана, щоб знищити Ліліт? Твій час вийшов, Ауріель. Сьогодні камінь повертає борги.

Мар подивилася на Селебриса. Він відповів їй коротким, впевненим поглядом і обережно торкнувся її зап’ястя, передаючи свою силу. Тінь Ліліт ніжно поклала прозору руку на плече доньки. Мар відчула, як брошка на чолі прогріла шкіру знайомим теплом, а Капелюх здригнувся, вловлюючи фінальний акорд закляття.

– Справжня Рівновага – це не тиша могили, Ауріель. Це справедливість, – чітко промовила Мар.

Вона виставила вперед руку, в якій тримала Троянду Попелу та Ефіру. З її пальців зірвалося сліпуче смарагдове полум’я. Квітка спалахнула, розсипаючись на попіл прямо в повітрі. Ауріель видала останній крик, і її тіло почало втрачати контури, розчиняючись і змішуючись із попелом троянди. Цей сірий вихор закрутився в повітрі, перетворюючись на щільну масу, яка з глухим звуком влетіла в стару тріщину в стіні, замуровуючи її назавжди.

– Якраз підходило по дизайну, – кинув Грімо, опускаючись на підлогу.

Раптом Люморикс, немов прожектор, спрямував яскравий промінь у куток зали. У світлі виявилася маленька, тремтяча сіра польова миша. Грімо блискавкою кинувся вниз і затиснув її між пазурів. Мишка благально дивилася йому в очі.

Пугач поблажливо розтиснув кігті. 

– Я не мстивий, Ауріель, – пробурчав він. – Іди на всі чотири сторони. Ти більше не маєш ні влади, ні магії – просто польова мишка. А навколо, знаєш, повно магічних котів і голодних пугачів. Тож будь на сторожі.

Мишка миттєво зникла в шпарині. Грімо задоволено злетів на камінь у кутку і почав чистити крило. Люморикс продовжував тримати його в промені світла. 

– Що? – буркнув пугач. 

«Нічого, просто неочікувано благородно», – полетіла ментальна відповідь кульки.

У центрі зали Мар і Селебрис стояли нерухомо, дивлячись одне одному в очі. Тінь Ліліт підійшла до них, сплела їхні долоні разом, благословляючи цей союз, і, востаннє торкнувшись їхніх плечей, повільно розчинилася у повітрі.

Мар відчула, як по щоках покотилися сльози – сльози полегшення і втрати водночас. Селебрис пригорнув її до себе, витираючи сльози пальцями, і їхній поцілунок, що почався як втіха, переріс у палкий, переможний вогонь.

Він підхопив Мар на руки, наче вона була найціннішим скарбом світу, і виніс з темної Вежі Сліз на світло місяця. Селебрис приніс її до альтанки в глибині саду, де густе повітря пахло нічними квітами та вологою землею. Всадивши Мар собі на коліна й пригортаючи до себе, він шепотів їй слова, які вона мріяла почути все життя:

– Тепер усе скінчилося, Мар... Я хочу показати тобі особливе місце, де немає тіней минулого. Місце, де ми почнемо все спочатку. Тільки ми…