Глава 35

Троянда Попелу та Ефіру

Селебрис повільно відсторонився, але не відпустив її рук, ніби боявся, що ця мить розчиниться, як ефірний туман. Його погляд був вологим і незвично відкритим. Він обережно підхопив щоденник, що все ще невагомо висів у повітрі, і поклав його на стіл перед Мар.

– Перш ніж ти відкриєш його, – тихо промовив він, – пам’ятай: те, що вона написала, було продиктовано не лише магією, а й самотністю. Вона була одна проти всіх, Мар. Але ти – ні.

Мар глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце все ще калатає об ребра. Вона потягнулася до палітурки. Стрічка кольору зів’ялої троянди розв’язалася під її пальцями сама собою, відчувши спадкову кров. Мар розкрила щоденник.

На першій сторінці не було складних схем чи заклять. Там був лише напис, зроблений почерком, настільки схожим на її власний, що Мар на мить здалося, ніби це вона сама написала ці слова в майбутньому:

«Моїй маленькій Маргістрі з очима кольору передштормового лісу. Якщо ти читаєш це, значить, Рівновага знову стала кліткою, а ти – птахою, яка навчилася співати в темряві. Пам’ятай: тиша Академії – це не спокій, це затамований крик. Не бійся розбити кришталь, щоб відчути справжній вітер».

Мар відчула, як на очі навернулися сльози. Селебрис поклав долоню їй на плече, мовчки підтримуючи.

– Дивись далі, – шепнув він. – Там, де починаються дати останнього місяця.

Мар перегорнула кілька сторінок. Папір став шорстким, наче його торкалася магія вищого порядку.

«Сьогодні я зрозуміла, що Тріада – це не вартові знань, а їхні тюремники. Вони бояться Розлому не тому, що він знищить світ, а тому, що він змінить їх. Я готую ритуал Триєдиного Полум’я.  Алеріус каже, що це безумство. Він не розуміє, що неможливо врятувати сад, не дозволивши йому розквітнути за межами огорожі».

Далі текст ставав усе більш нерозбірливим, руни на полях почали мерехтіти.

– Ритуал Триєдиного Полум’я... – прошепотіла Мар. – Це те, що її розірвало?

– Це те, що вони дозволили зробити, – похмуро відповів Селебрис. – Твій батько міг дати їй ту дещицю сили, якої не вистачило для стабілізації потоку. Але він обрав Рівновагу. Він обрав порядок замість неї.

В глибині Архіву почувся гучний «бух» – це Грімо випадково (або навмисно) скинув важку книгу, щоб перервати надто довгу тишу.

– Гей, ви там! – донісся його глухий голос. – Світило вже майже згасло, а ми все ще порпаємося в минулому! Люморикс уже почав видавати якісь ультрафіолетові сигнали від нудьги. Може, ви вже перейдете до суті, поки ми тут не вкрилися віковим пилом?

Мар усміхнулася крізь сум, витираючи сльозу. Грімо був нестерпним, але він завжди знав, як повернути її до реальності.

– Він правий, – Мар притиснула щоденник до грудей. – Ми не просто вивчаємо минуле. Ми збираємося закінчити те, що почала вона. Але цього разу... цього разу ми будемо вдвох.

Селебрис глянув на неї з такою сумішшю любові та тривоги, що Мар зрозуміла: він піде за нею навіть у самий епіцентр Розлому. Так само, як колись ішов за її матір'ю… 

– Не вдвох, Мар, – він кивнув у бік, де Грімо продовжував повчати Люморикса. – Нас ціла армія заколотників, навіть якщо половина з них – це біле пір'я та ліхтарики.

Мар уже була готова стулити палітурки, як раптом сторінка під її руками почала темніти. Крізь кінчики пальців запульсував не просто папір, а живий, гарячий біль. Вона завмерла: слова проступали самочинно, наче невидиме перо різало саму тканину реальності. Це був крик із Розлому, викарбуваний уже після того, як тиша забрала голос мами.

Одна-єдина фраза, що обпікала розум, спалахнула і зникла:

«Він тримає серце мого фіаско в залізному полоні, і лише його кров, Мар, що тече у твоїх жилах, здатна розірвати коло помсти, яке я не змогла розімкнути».

Мар підвела очі на Селебриса. Її погляд був скляним, наче вона все ще бачила той потойбічний запис.

– Ключ до Ритуалу... те, чого їй не вистачило для стабілізації, знаходиться не тут. Він в кабінеті батька. У його особистому сейфі.

Селебрис насупився, його погляд став тривожним: 

– Алеріус не тримає там артефактів Академії. Там лише те, що належить йому особисто.

– Саме так, – Мар видала сухе, надривне зітхання, від якого запекло в горлі. Вона притиснула долоню до губ, стримуючи крик, що перетворився на гіркий комок. Сльози обпікали щоки, але в глибині зіниць замість розпачу почав розгорятися холодний вогонь. – Це річ, яку він зберіг як пам'ять про пристрасть, що передувала моїй матері. Подарунок тієї, хто зараз очолює Тріаду. Ауріель Крон.

Це було одкровення, яке щойно пропекло сторінки маминого щоденника. Мар знову глянула на текст, де вимальовувалися деталі: «Ключ до ритуалу – та сама «Троянда Попелу та Ефіру». Чорний бутон, застиглий у краплі вічного ефіру. Тендітна квітка, створена з попелу першого вогню коханців. Алеріус не зміг її знищити, бо вона нагадує йому про часи, коли він ще не був кам’яним Деканом».

Мар зціпила зуби, згадуючи кожне слово мами.

– Вона вплела в пелюстки «Ефірну петлю». Підступне закляття, яке зняти може лише той, у кому тече кров Алеріуса. Саме воно випило силу мами під час ритуалу, заблокувавши її зв'язок із Джерелом. Батько тримає убивцю моєї матері в сейфі як сувенір…