Глава 34

Несанкціонований доступ

Зала засідань повільно порожніла. Магістри, шелестячи мантіями та тихо обмінюючись враженнями від «багряного вибуху» Маргістри, прямували до виходу. Декан Кальдеріон затримався лише на мить, кинувши на доньку погляд, у якому змішалися роздратування та прихована гордість, яку він ніколи не визнав би вголос.

– Не змушуй мене шкодувати про це призначення, – сухо кинув він і вийшов, залишивши за собою запах холодного озону.

Мар залишилася сидіти у своєму кріслі. Грімо на спинці її крісла настовбурчив пір'я, проводжаючи поглядом кожного, хто озирався. Вона відчувала, як адреналін поступово відступає, залишаючи місце дивній вібрації в повітрі. Селебрис не поспішав. Він повільно збирав свої сувої, наче перевіряючи кожне слово, написане на пергаменті. Коли в залі залишилося лише кілька магістрів, що сперечалися біля виходу, він рушив до неї.

Його кроки по кам’яній підлозі звучали чітко й розмірено. Коли він зупинився навпроти Мар, електрична напруга між ними стала майже відчутною. Для стороннього ока це була офіційна зустріч двох колег – суворого Архіваріуса та нової Кураторки. Але Мар бачила, як темніють його очі, коли він дивиться на неї в цій сукні.

– Магістро Вальдена, – голос Селебриса звучав офіційно-холодно, але в глибині відчувався знайомий оксамитовий рокіт. – Ваші відповіді були... прийнятними. Однак робота в Архіві вимагає не лише мови, а й доступу.

Він простягнув руку. На його долоні лежала важка срібна печатка на ланцюжку, оздоблена темним каменем, який нагадував застиглу краплю нічної води.

– Це ключі від Четвертого рівня. Від сьогодні ми працюємо в парі. Прийміть їх.

Мар підняла руку, щоб узяти печатку, і в момент, коли її пальці торкнулися його шкіри, між ними проскочила іскра – не магічна, а значно прадавніша й сильніша. Вона відчула, як її капелюх здригнувся, а смарагд на лобі відгукнувся м’яким пульсуючим теплом. Селебрис на мить затримав її руку у своїй довше, ніж вимагав етикет.

– Ви занадто яскрава для пишних залів Архіву, Мар, – прошепотів він так тихо, що почув лише Грімо. – Але я подбаю, щоб тіні не поглинули цей багрянець.

Селебрис відпустив її руку, і Мар відчула холод на тому місці, де щойно було його тепло. Грімо видав коротке іронічне «Ух», наче коментуючи цю сцену.

– Я чекатиму вас через годину біля Входу Тіней, – уже голосніше сказав Селебрис, злегка схиливши голову. – Не запізнюйтеся. Архіви не люблять чекати.

Він розвернувся і пішов. Його чорна мантія зметнула пил з підлоги, наче крила великого нічного птаха. Мар залишилася стояти, стискаючи в руці холодну срібну печатку. Вона знала: за годину, в тиші зачинених залів Архіву, де не буде очей Тріади та нагляду батька, почнеться їхня справжня розмова.

Година очікування минула, наче розтягнута в часі магічна аномалія. Мар стояла перед важкими кованими дверима, що вели до Четвертого рівня – святині заборонених знань, куди навіть сонячне світло боялося проникати. Грімо, зазвичай галасливий і дратівливий, тут принишк, лише його жовті очі гостро виблискували в напівтемряві, скануючи кожен рух тіней.

Вона приклала срібну печатку до замка. Метал відгукнувся тихим зітханням, і двері розчинилися, впускаючи її в лабіринт нескінченних стелажів.

Тут пахло старим пергаментом, озоном та тим самим терпким полином, який став для неї запахом небезпеки й порятунку водночас. Селебрис чекав на неї в глибині зали, біля столу, заваленого сувоями, що світилися примарним блакитним світлом.

Коли Мар підійшла ближче, він повільно відклав перо і підвівся. Маска суворого Архіваріуса впала, щойно відлуння її кроків затихло в глибині стелажів.

– Ти збожеволіла, Мар, – голос Селебриса пролунав низько, вібруючи в самій тиші Архіву. – Ця сукня... цей вихід... Ти не просто увійшла в залу, ти кинула виклик усій системі, яку твій батько будував десятиліттями.

Він підійшов впритул, так близько, що вона відчула жар, який виходив від нього. Його погляд ковзнув по її обличчю, зупиняючись на крисах капелюха.

– Брошка на місці, – прошепотів Селебрис, і його рука, майже неслухняна, піднялася, щоб кінчиками пальців торкнутися тканини капелюха там, де ховався його артефакт. – Вона пульсувала весь час, поки ти стояла перед Тріадою. Я відчував кожне твоє прискорене серцебиття крізь неї.

– Це був єдиний спосіб, Селебрисе, – Мар підняла голову, не відводячи погляду. Вона на мить торкнулася крисів капелюха, де прихований артефакт усе ще зберігав тепло його магії. – Я відчувала її. Дивне тепло на чолі... Наче ти стояв у мене за спиною і тримав долоню на моєму плечі. Коли Тріада намагалася тиснути, я відчувала твій пульс поряд зі своїм. Знала, що ти не залишиш мене без захисту.

Мар ледь помітно всміхнулася, і в її очах спалахнув відблиск Люморикса.

– Я впізнала твою магію ще вдома. Вона надто характерна, щоб я могла помилитися. Вона... додавала мені ваги, коли вони намагалися мене стерти. Я не могла прийти туди просити, Селебрисе. Я прийшла забирати своє.

Він раптом усміхнувся – справжньою, хижою і водночас захопленою усмішкою.

– Багряне на тлі їхньої мертвої білизни... Знаєш, про що я думав, коли ти йшла повз мій ряд? – Селебрис нахилився до її вуха, обпалюючи шкіру подихом. – Я думав про те, що ця сукня ідеально пасує до вогню, який ми збираємося тут розпалити. І про те, як сильно мені хотілося вивести тебе з цієї зали ще до того, як перший магістр роззявив рота.