Глава 31

Неминучість у багрянці

Мар зупинилася перед величними воротами Академії. Дві стулки, виковані з чорного металу, здавалися здатними витримати не лише час, а й самі стихії. Їхня поверхня була поцяткована золотими жилками заклять, що пульсували власним ритмом, немов серце, відлунюючи дихання самої фортеці. Високі, немов двері у небо, вони одночасно притягували погляд і відштовхували від себе.

Від граней виходив холодний, тяжкий світловий відблиск, а символи, витесані у металі, ніби жили власним життям – вони згиналися, розтягувалися, перепліталися між собою, створюючи складний лабіринт, який оберігав таємниці всередині. Кожна жилка, кожен різьблений знак випромінював потужну ауру: тиху, але безжальну, нагадуючи про силу, що панувала за дверима століттями.

Навіть повітря біля них здавалось щільнішим: воно колихалося хвилями магії, а легкий металевий аромат змішувався з нотками старої свічки та магічного реагенту, який залишився після древніх обрядів. Кожен крок Мар відгукувався у воротах легким дзвоном, немов фортеця сама вирішувала, чи впустити її всередину.

І в тиші, перед цим монументальним, живим бар’єром, Мар зрозуміла: ці двері не просто пропускають. Вони випробовують, вони бачать, вони пам’ятають.

Грімо піднявся в повітря спокійно, мов тінь стародавнього вартового. Очі його блищали старим золотом і, злегка змінюючи форму, відбивали не тільки світло, а й щось невидиме, як магічне передчуття. Він ширяв по периметру, наче дух, який охороняє забуті таємниці.

Мар завмерла. Шум крил Грімо затих, а на його місці прорізався спогад – гострим лезом розсікаючи реальність. І теперішнє стало прозорим, ніби повітря наповнилося енергією того часу – перед її очима ожила тінь минулого.

Академія Астраліс. Могутній бастіон магічного знання, вирізаний з темно-сірого каменю, що завжди здавався живим. Високі шпилі здіймалися вгору, розтинаючи небо. 

Мар знову побачила ту дівчинку… геть юну, з підкреслено рівними косами й розширеними від хвилювання очима. Вона стояла перед високими арковими воротами Академії. Тоді – вперше. Коли ще нічого не знала. Ні про себе. Ні про нього. А він стояв біля сходів, спершись на темну колону, ніби тінь, яка чекала слушної миті. 

Його погляд ковзнув по натовпу неспішно, але з відбірковою точністю мисливця. Мар тоді подумала, що він просто спостерігає за новачками, а тепер знала: Селебрис дивився не на всіх. Він шукав. Він вирізняв. Його увага ковзала між юними магами, міряючи їх, але раз по раз поверталась до неї… і ковзала повз, неначе він свідомо не дозволяв собі затриматися.

Мар втягнула подих. П’ять років тому. Вона з наплічником, що здавався завеликим для її худеньких плечей. У руках до білих кісточок стискала дві найцінніші книги – мамин спадок, загорнутий у просту мішковину. Перший, обтягнутий потрісканою шкірою, був «Трактат про Структуру Незримого Ефіру» – книга заклять, повна складних, пожовклих рун, які вона ще не вміла читати. Другий, з вицвілим оксамитом, був «Хроніки Забутих Родів» – таємний реєстр ліній крові, що зникли.

Тоді її косички були заплетені ідеально рівно, «волосинка до волосинки», як того вимагав порядок батька, а очі... ті перелякані зелені очі дивилися на ці ворота з такою надією, ніби за ними починався рай, де її талант нарешті розпізнають не як «небезпечне відхилення», а як дар. Вона вірила, що ці стіни стануть її домом, а магістри – її сім’єю.

Мар мимоволі торкнулася крисів свого нинішнього Капелюха.

– Якою ж наївною ти була, – прошепотіла вона, і її голос був холодним, як сталь.

Тепер на ній не було наплічника – на ній була броня з багряного оксамиту та антрациту. Її очі більше не шукали схвалення: вони самі диктували умови. Вона зрозуміла: талант тут не розпізнають – його приборкують. Магію не плекають – її ставлять на службу Рівновазі, яка більше нагадувала цвинтарну тишу.

Замість книг у неї тепер був живий Капелюх, що дихав гнівом і прихованою силою Селебриса, та фамільяр, готовий вчепитися в горлянку будь-кому, хто наважиться назвати її «аспіранткою».

– Тоді я чекала, що ворота відчиняться самі, бо я «гідна», – Мар випростала спину, відчуваючи, як підбори вростають у  камені порогу. – Сьогодні я змушу їх відчинитися, бо я – неминуча.

Вона не стала чекати на магічну перевірку чи варту. Вона просто підняла руку, і Люморикс на її плечі спалахнув сліпучо-білим гнівом. Відлуння її магії, підсилене смарагдами капелюха, вдарило в чорний метал. Ворота здригнулися. Почувся стогін древніх механізмів, стулки повільно, неохоче почали розходитися, ніби визнаючи силу, якій неможливо чинити опір.

– Ну що, – ухнув Грімо, вирівнюючи поставу до ідеальної статуарності. – Покажи їм, Мар, що трапляється, коли надію замінює воля.

Мар зробила перший крок. Лункий звук її підборів по мармуру вестибюля пролунав як перший постріл у війні, про яку Академія ще навіть не здогадувалася.

Коли Мар ступила в коридор, Грімо не став чекати. Величний білий пугач зірвався з місця, розправивши крила, розмах яких сягав мало не двох метрів. Він ширяв попереду неї, немов живий таран: повітря від поштовхів його крил розганяло тіні по кутках, змушуючи магістрів притискатися до стін.

Мар йшла коридором Академії, і звук її підборів вибивав ритм неминучості. Високі склепіння відлунювали кожен крок, наче сама фортеця здригалася від її присутності. Магістри й студенти, що траплялися на шляху, миттєво припиняли розмови. Вони розступалися, втискаючись у стіни, і за її спиною здіймалася хвиля шепоту. Хтось упізнавав у цій владній жінці колишню тиху «аспірантку» з ідеальними косичками, а хтось бачив лише багряний спалах сукні та хижий блиск смарагдів – не наважуючись навіть підняти погляд.