Глава 30

Смарагдовий відблиск і колір заколоту

Ранок влетів у спальню Мар разом з розлюченим Грімо та запахом підгорілого тосту з зіркового пилу, розірвавши цей чарівний кокон на шматки.

– Ух! Мар! Ти знущаєшся?! – лемент Грімо прорізав тишу, як іржава пила. – Рівновага вже давно встала, сонце виміряло зеніт, а ти все ще дрихнеш, як початківець після першого зілля!

Мар розплющила очі. Перед нею був не малиновий небокрай, а роздратована біла мордочка пугача, який ревниво перевіряв її пульс, наче підозрюючи, що вона не просто спала, а була десь, куди йому вхід заборонено.

– Вставай! Вставай, кажу тобі, відьмо! – Грімо почав гасати над ліжком, наче біла блискавка. – Рівновага вже не просто похитнулася, вона вже впала і лежить, чекаючи, поки ти розплющиш очі! Твій батько через годину відкриває Раду, а ти ще навіть не згадала, як тримати спину рівно!

Мар різко підхопилася, скидаючи з себе залишки сну про лазурове озеро. Світло безжально пробивалося крізь штори, підсвічуючи пил, що танцював у повітрі. 

– Котра година? – хрипко запитала вона, шукаючи ногами капці.

– Час бігти! – Грімо приземлився на тумбу поруч з Шаром Рівноваги, який спокійно світився білим. – Дивись на нього! Він такий спокійний, що мені аж нудно! Але це ненадовго, якщо ми запізнимося. Снідай! Я все приготував!

Мар, хитаючись, побрела до столика. Пелюстки лотоса в місячному меді здавалися занадто солодкими після полинового сну, але вона слухняно жувала, запиваючи терпким настоєм кори сновидінь без цукру.

Часу на звичайні ранкові ритуали не було, тому Мар вдалася до «швидкої ефірної реновації».

Вона сплеснула долонями, і по кімнаті прокотилася хвиля холодної магічної пари. Це «вмивання ефіром» миттєво зняло втому, залишивши на шкірі відчуття свіжості гірського джерела. Легким порухом руки вона змусила шовкову піжаму розчинитися у повітрі, а капці – слухняно заповзти під ліжко.

Мар підійшла до гардероба. 

– Сьогодні ніякого смарагдового, – рішуче прошепотіла вона. — Сьогодні вони побачать не спокій, а загрозу.

Мар витягла сукню кольору «опівнічного вина». Це був глибокий, майже чорний багрянець, який при кожному русі виблискував антрацитовими нитками. Тканина, важка й оксамитова, облягала її фігуру, немов друга шкіра, а високий комір-стійка підкреслював горду посадку голови. Колір сукні миттєво «запалив» її зелені очі, зробивши їх яскравішими за смарагди.

Саме під час цього магічного перевдягання, коли сукня вже обхопила її талію, Мар кинула погляд на Місячний Шпиль на узголів’ї ліжка, де мав висіти капелюх.

– Грімо, капелюх! – вигукнула вона, риючись у полицях. – Він зник!

– Де твоя голова, я б запитав! – гаркнув пугач. – Він був там ввечері. Люмориксе! Посвіти-но під шафу!

Люморикс, який щойно прокинувся і ледь мерехтів тьмяно-жовтим, ліниво підлетів до гардероба. 

– Я не бачу його, – пролунав сонний ментальний голос кульки. – Тут порожньо. Твій капелюх знову пішов у міжсвіття за метеликами?

– Не зараз! Тільки не сьогодні! – Мар почала гарячково розкидати мантії в шафі. – Грімо, це спадок мами, він не міг просто зникнути!

– Може, він відчув, що ти збираєшся до Академії, і вирішив, що краще самогубство в порталі, ніж зустріч з твоїм батьком? – єхидно припустив Грімо, заглядаючи за дзеркало.

– Стули пельку! – Мар уже була на межі істерики. Вона заплющила очі, намагаючись відчути ефірний слід речі. Повітря в кімнаті раптом здригнулося. Ледь помітний запах озону і... полину?

Шух.

Мар підняла очі. Капелюх сидів на своєму місці – на Місячному Шпилі узголів'я. Він виглядав так, ніби нікуди й не зникав, лише його темні поля ще злегка вібрували від недавнього переміщення.

– Він тут! – вигукнув Люморикс, спалахнувши від несподіванки.

– Знущається... – прохрипів Грімо, підозріло мружачись на головний убір. – Він щойно тут з’явився. Мар, ти бачила? Він просто виник з нічого!

Мар схопила капелюх. Він був важким від магії, а його краї злегка вібрували, наче вловлюючи відлуння нічного лабіринту. Вона звично провела пальцями по глибоко-чорній матерії, що поглинала світло, і по різко-зелених смарагдах, які пульсували холодним крижаним вогнем у своїх срібних ореолах.

Все здавалося звичним. Проте щось у рунічному орнаменті, який постійно змінював форму, сьогодні виглядало інакше. Між двома найбільшими смарагдами, де срібне вишиття зазвичай затихало, тепер проявилася нова лінія.

Селебрис обрав ідеальну форму для «Серця Заступництва»: брошка не випирала, вона повторювала вигин срібних дуг, які простягалися по тканині. Це був тонкий срібний стилізований корінь, що вплітався прямо в існуючі руни, а його центральний смарагд – трохи темніший за інші, з відтінком густої хвої – став точно в порожнє місце орнаменту. Брошка не просто висіла зверху, вона наче «проросла» крізь матерію, ставши новим вузлом у живому диханні Капелюха.

– Дивно... – прошепотіла Мар, розглядаючи візерунок. – Мені здавалося, тут раніше був інший вигин.

– Менше тексту, більше дій! – Грімо підлетів і дзьобом поправив Капелюх прямо в неї в руках. – Твій Капелюх сам вирішує, як йому виглядати, ти ж знаєш! Може, він за ніч еволюціонував від твого хропіння. Одягай і йди, або я сам тебе туди донесу на своїх лапах!