Глава 29

Озеро пурпурових тіней та пильний вартівник

Мар снилося, що вона блукає нескінченним, химерно-казковим лабіринтом. Це був розарій, але квіти в ньому здавалися викуваними з ідеально відшліфованого льоду та кольорового скла. Бутони троянд, замість того щоб пахнути, витягувалися їй услід, наче допитливі змії, і перешіптувалися кришталевими голосами. Світ навколо засліплював ідеальністю: пелюстка до пелюстки, колір до кольору – бездоганна, але мертва гармонія. Там не було сонця, лише рівне, холодне світло, а повітря нагадувало вакуум – абсолютно безвітряне, без жодного запаху чи поруху. Ця штучність стискала легені.

Нарешті вона вирвалася на пагорб, вкритий м’якою, смарагдовою травою. Мар полегшено видихнула: повітря раптом стало живим. Вона впізнала цей аромат – терпкий, гіркуватий полин, далекий відгомін приборканого вогню і ледь вловима, густа крапля меду, що застигла в нічній свіжості. Це пахло ним. Мар усміхнулася, шукаючи очима знайому високу постать, але пагорб був порожнім.

Внизу, під крутим обривом, розкинулося величезне озеро. Його вода вигравала всіма відтінками лазурі та глибокого голубого, а над поверхнею підіймався дивний туман – рожево-пурпуровий з білими пасмами, що тяглися вгору, торкаючись неба. Небо ж було прозоро-малиновим, підбитим сірим і білим шовком хмар, наче саме озеро повільно випаровувалося в нескінченність. Замість піску берег обіймала оксамитова зелень, по якій, наче вени самої землі, пульсували яскраві магічні лінії.

Мар відчула непереборне бажання торкнутися цієї води. Вона озирнулася – виступ був надто високим, а спуск – прямовисною стіною. Але варто було їй лише озвучити своє бажання в думках і приготуватися до закляття, як земля під її ногами ожила. Пагорб плавно, наче спина велетенської істоти, вигнувся, створюючи ідеальну пологу стежку, що спустила її прямо до берега.

Мар скинула мантію, залишаючись голяка під малиновим небом. Вода зустріла її не холодом, а шовковим теплом. Коли Мар повільно занурилася, шкіру прошив мільйон ніжних розрядів – магічне лоскотання, наче тисячі невидимих бульбашок пестили кожну клітинку її тіла. Вона попливла, і лазурова вода розступалася перед нею, залишаючи за собою мерехтливі кола.

Раптово піднявши голову, Мар завмерла. На березі, прямо біля її одягу, стояла постать. Селебрис. Він з’явився, як грім серед ясного неба. На ньому був тонкий, майже прозорий білий одяг, що ледь тріпотів, хоча вітру не було. Серце Мар здригнулося й пішло в п’яти. Відчуття власної незахищеності було таким гострим, що вона злякано закрила обличчя долонями, занурюючись у воду по саму шию.

– Як же мені вийти… – промайнуло в думках.

Ховаючись у воді, що лагідно пестила її шкіру, вона дослухалася до абсолютної, дзвінкої тиші простору, пригадуючи його ніжні дотики. У ній боролося одночасно бажання, сором і заборона. А вода зрадницьки тихо лоскотала плечі, змушуючи тіло тремтіти від відчуттів.

Скільки вона так простояла – хвилину чи вічність – Мар не знала. Раптом крізь шум крові у вухах їй почувся голос Селебриса, тихий, наче подих: 

– Виходь... Я відвернуся. Або, якщо хочеш, я долучуся до тебе.

Вона різко опустила долоні, серце калатало десь у горлі. Але берег був порожнім. Тільки її одяг лежав на траві, а магічні лінії на березі мерехтіли так само спокійно. Що це було? Марево, породжене її власною жадобою, чи він справді був тут? 

Мар виходила з лазурової води повільно, з тремтінням у кожному м’язі, відчуваючи, як магічні краплі стікають по шкірі, залишаючи по собі ледь помітне сяйво. Вона вдягалася поспіхом, з дивним, майже невагомим відчуттям, ніби весь світ затамував подих і дивився на неї крізь один-єдиний – його – погляд. Не настирливий, не тривожний, а уважний і теплий, такий, що знає більше, ніж слід, і все ж мовчить. 

Його запах – полин і тепло стриманого вогню з солодом меду – вплітався в довколишню тишу, огортаючи Мар ніжним дотиком. Пальці тремтіли, а серце все ще намагалося наздогнати той примарний голос, який щойно кликав її з порожнього берега. Запах полину став настільки густим, що здавався матеріальним – він огортав її, наче невидима мантія, даруючи відчуття захищеності, якого вона не знала в реальному світі.

Маргістра озирнулася на озеро востаннє: рожево-пурпуровий туман уже майже торкнувся малинового неба, стираючи межу між водою та ефіром. Сон ставав важким, обволікаючим. Мар у сні опустилася на густу оксамитову траву, і її свідомість почала повільно занурюватися в безмежний, бездонний спокій. Окутане цим магічним теплом, її тіло нарешті розслабилося, і вона провалилася в глибокий, беззвучний сон – без жодних видінь.            

У цей самий момент, за багато миль від Палацу Рівноваги, у напівтемряві магічної лабораторії, Селебрис різко відірвався від сувою. Він завмер, вдивляючись у порожнечу навпроти.

Його пальці, що стискали перо, здригнулися. Селебрис не бачив сну, але він відчував. Повітря навколо нього раптом змінило свою текстуру: сухий запах пилу з домішкою старовинного пергаменту, важкі ноти старого дерева та відтінки закіптявілої міді  прорізала неймовірна, неможлива свіжість озерної води та ледь вловимий аромат лотоса. Це був її відбиток – такий чіткий, наче Мар стояла прямо за його спиною.

Селебрис заплющив очі, піддаючись цьому мареву. Він відчув, як по  шкірі пробігло те саме магічне лоскотання, яке відчувала Мар у воді. Їхні ефірні поля, пов’язані нічною змовою тут і тим неймовірним трепетом в Саду, зараз сплелися в тонкий, невидимий вузол. Селебрис знав, що вона спить. Він відчував ритм її дихання, спокійний і глибокий, і десь на межі підсвідомості йому ввижалося її обличчя в малиновому сяйві неба, яке ніколи не бачило сонця.