Глава 28

Мед, полин і ревниві крила

Багряний спалах порталу розірвав тишу спальні, і Мар, важко дихаючи, ступила на м’який ворс килима. Ефірне тремтіння ще віддавалося в її тілі, а перед очима все ще стояв силует Селебриса в напівтемряві лабораторії. 

Вона завмерла посеред кімнати, заворожена тим, як змінився її простір: оксамитові штори важкими складками спадали на підлогу, а повітря пахло густим ароматом нічної лаванди. У цій прохолоді відчувався ледь вловимий присмак інею та солодкого пилку нічних квітів, які розпускалися лише для того, щоб вбирати сяйво зірок.

Але справжня магія тріпотіла всередині неї, підживлюючись спогадом про минулий вечір у лабораторії. Перед очима все ще стояв Ефірний сад, розмитий і примарний, і вона знову відчувала ту дивну невагомість, коли Селебрис підхопив її на руки. Його шкіра все ще вчувалася їй зовсім близько – терпкий полин, відгомін приборканого вогню і ледь помітна крапля меду, що загусла в нічному повітрі.

Мар мимоволі торкнулася кінчиками пальців щоки, наче там досі зберігалося тепло його подиху й невагома м'якість губ. Той теплий, майже випадковий поцілунок у щоку залишив по собі електричний слід, який не міг стерти навіть холодний портал. Вона піднесла долоню до обличчя й заплющила очі, жадібно втягуючи з власної шкіри залишки його аромату, що дивним чином змішався з її власним теплом.

У пам'яті раптом виплив дзвінкий голос Люморикса, який з тонкою іскристою шпилькою довірливо прошепотів їй на вухо саме в ту мить: «Мар, цей маг пахне краще, ніж усі десерти в Академії. Беремо!» 

Вона тихо посміхнулася, відчуваючи, як щоки спалахують зрадливим рум'янцем. Тепер її ідеальна, прохолодна кімната здавалася лише декорацією до того справжнього і бентежного життя, що почалося там, серед кришталевих суцвіть і заборонених знань.

Грімо, що до цього моменту нерухомо сидів на високій спинці крісла, немов статуя з білого мармуру, повільно розплющив одне око.

– Нарешті, – проухкав він, театрально вирівнюючи поставу. – Я вже почав думати, що ваше «прощання» затягнеться аж до сніданку. Видно, архіваріуси мають дуже... об’ємні тексти для фінальних промов. Ач, як сяє! Можна подумати, ти не в «магічних чертогах» Селебриса була, а принаймні на медових полях Елізіуму.

Грімо не ворухнувся, але втупив у неї гострий жовтий погляд. Потім демонстративно повів дзьобом, втягуючи повітря, і його пір'я біля вушок обурено здибилося.

– Пахне полином, чужою магією і... – пугач зробив паузу, примружившись, – і цілковитою відсутністю здорового глузду. Ти принесла на собі запах чоловіка, Мар. Причому такого, який явно не збирається цитувати тобі параграфи статуту на ніч. Пий чай, поки він не перетворився на лід, як і твої шанси приховати ці дурні іскри в очах від батька.

Він велично злетів і приземлився на край невеликого столика, де вже парував зоряний чай та чекали її улюблені ласощі – зацукровані пелюстки гірського мигдалю й карамелізовані місячні ягоди. Попри всю суворість, у його бурчанні тепер вчувалася майже батьківська тривога.

– Прошу до столу, Маргістро. Я чекав з нетерпінням. Але бачу, апетит залишився десь під зоряним небом таємних садів? – Грімо підозріло примружився, дивлячись на її розчервонілі щоки. – Сідай уже, сонце моє нерозважливе. Поки Тріада будує щити, я будуватиму хоча б видимість твого спокою.

Мар зітхнула й повільно опустилася на важкий різьблений стілець, мов тінь, що нарешті знайшла опору. Погляд ковзнув до столу – карамелізовані місячні ягоди на срібній таці крізь тонкий шар золотавого пилку мандрагори світилися приглушеним сріблом зсередини, ніби заборона закляття навмисно замкнула це сяйво, не дозволяючи йому вирватися назовні.

Вона взяла одну ягоду між пальцями – обережно, майже шанобливо. Надкусила лише край. Цукрова оболонка ледь тріснула під зубами, випускаючи густий, темний сік з присмаком ночі та чогось забороненого. Мар лише дозволила смаку торкнутися язика, й повільно поклала ягоду на срібне холодне блюдце, де золото пилку зрадливо блиснуло.

Чашка зоряного чаю ще парувала теплом. Мар зробила невеликий ковток – напій розлився всередині м’яким жаром, залишаючи терпкий присмак і легке запаморочення, наче небо схилилося над нею занадто близько.  Тілом розлився спокій.

Вона відкинулася на спинку стільця, розслабивши плечі. На мить повіки її опустилися. Мар змусила себе скуштувати ягоду й пригубити чай не аби втамувати голод, а щоб відчути контроль і над тілом, яке ще пам’ятало його руки, і над магією, що досі пульсувала під шкірою.

– Знаєш, Мар, твої пальці й рум'янець на щоках видають тебе з потрохами, хоч ти й намагаєшся тримати емоції під контролем, – іронічно пробубонів Грімо, прискіпливо спостерігаючи за тим, як злегка тремтить порцеляна в її руках. – Розумію, губи Селебриса Арквейна, мабуть, значно солодші за мої карамелізовані місячні ягоди. Але здається мені, що пульс твій вибиває такий ритм, наче ти щойно штурмувала неприступну цитадель.

Він зробив паузу, по-пташиному схилив голову набік, і додав ще тихіше:

– Хоча, як на мене, цитадель трималася лише на залишках принципів. Ще кілька таких твоїх театральних хитань – і «неприступна фортеця» здасться без бою. Вважай, що білий прапор уже висить над його архівами. 

– Грімо, я втомлена, – Мар розплющила очі, в яких ще жевріло відлуння ефірного світла. – Краще б ти приберіг свій гострий розум не на ці плоскі шпильки, а на завтра. Попереду серйозне випробування. І як турботливий фамільяр, ти мав би спершу запитати, як я впоралася, а не розмірковувати про «неприступну фортецю» чи рахувати хвилини моєї відсутності.