Глава 26

Кришталева слабкість 

Раптом з «неба» саду, наче відгук на цей сплеск щирості, відірвався важкий кришталевий кристал. Мар озирнулася на звук й невдало ступивши на ідеально рівну, немов оксамит, траву, відчула гострий біль – щиколотка зрадницьки підвернулася.

Вона ледь не впала, але Селебрис миттєво зреагував. Та замість того щоб підхопити її руками, він виплеснув магію: просто під Мар виникла зоряна лава – щільна, сяюча хмара, яка м’яко прийняла її, наче крісло.

Селебрис схилився до її ноги й обережно, майже трепетно відгорнув поділ сукні. Мар завмерла в цій миті, невинно опустивши повіки. Відчуття, ніби вона задихається в передчутті його дотику, давким клубком підкотилося до горла.

Язик у роті не просто знерухомів – він затерп. У скронях наростаючими, дикими імпульсами поривчасто пульсувала кров. У голові запаморочливою димкою розростався туман — стан із дивним усвідомленням, ніби вона кудись провалюється: у щось неймовірно трепетне й медово-солодке.

Тілом прокотилася томлива, приємна знемога. Здавалося, вона сиділа так цілу вічність, втративши дар мови.

Але… він не торкнувся. 

Його долоні зависли в міліметрі від її шкіри. І хоч Селебрис не торкався її фізично, але Мар відчула, як від його пальців виходить пульсуюче тепло, ніжне й обволікаюче, ніби дотик нагрітого сонцем шовку. Біль повільно почав танути, витіснений цим магічним погладжуванням, від якого по тілу пробігли солодкі дрижаки.

– Вже краще? – запитав Селебрис, підвівши очі. Його обличчя було так близько, що Мар вловлювала його гарячий подих на своїй шкірі й бачила кожну сріблясту іскру в його зіницях. Ця близькість змушувала серце битися швидше.

– Так… дякую за все, – вона ніяково відвела погляд, відчуваючи, як палають щоки. – Мені справді пора повертатися. Мій Палац Рівноваги не повинен пустувати надто довго… Батько може щось запідозрити.

Мар помітила, як Селебрис на мить розгубився, ніби з нього зійшла звична магічна впевненість, залишивши лише живу, людську реакцію.

– Справді все добре? – перепитав він, допомагаючи їй підвестися з м’якої, теплої товщі хмари.

Мар спробувала стати на ноги, обережно переносячи всю вагу на здорову ногу, але вона була така заворожена, що в перший момент спроба виявилась підступно непевною. Мар хитнулася, і Селебрис миттєво перехопив її – однією рукою впевнено притримав за талію, а іншою міцно стиснув лікоть, не даючи впасти назад у білу димку.

«Цього разу він зважився…» – раптом промайнуло в її голові.

І легка, майже солодка хвиля трепетного задоволення прокотилася тілом, залишаючи по собі тремтіння.

«Ну що ж, – подумала Мар, – подивимось, що буде далі. Бо я ще зовсім не готова до цього прощання».

А підступний голос усередині наполегливо шепотів, витісняючи тверезі думки й заповнюючи простір між ними зовсім іншими, небезпечнішими бажаннями.

– Не поспішай, – тихо додав Селебрис, чекаючи, поки Мар нарешті знайде рівновагу. – Тут навіть повітря не має твердого ґрунту, не те що ці декорації.

– Я впораюся сама, Селебрисе, – вперто відповіла Мар, змагаючись сама з собою.

Вона спробувала вивільнити лікоть і зробити крок уперед, водночас театрально зморщившись, ніби від різкого болю в щиколотці. Це була її маленька хитрість і перемога голосу, який провокував – адже Селебрис щойно зняв набряк своєю магією, навіть не торкнувшись її шкіри. Але зараз Мар було мало прохолодного відгомону його чарів. Вона хотіла відчути справжню вагу його рук і тепло пальців, а не лише ефірну допомогу.

Селебрис раптом завмер, і в його очах промайнув короткий спалах – він миттєво розгадав милу маленьку хитрість Маргістри, проте лише стиснув їй лікоть  ще міцніше, скорочуючи відстань між ними, й ледь помітно вигнув губи у посмішці – водночас хитрій і хижій.

– Навіть не думай, – суворо промовив Селебрис, і в цьому «суворо» відчувалося значно більше пильної уваги, ніж Мар узагалі розраховувала отримати.

У його голосі більше не було ніяковіння – лише владна турбота мага, який не звик до заперечень.

Перш ніж Мар встигла щось відповісти, Селебрис підхопив її на руки. Вона мимоволі зойкнула, вхопившись за його плечі, й світ навколо на мить завмер – а тоді розплився солодким рожевим туманом.

Це було так незвично – відчувати його силу не через магічні вібрації ефіру, а через міцні руки, що впевнено й обережно тримали її тіло. Селебрис ніс Мар крізь Ефірний Сад так дбайливо, немов у його руках була найцінніша реліквія Астраріуму.

Мар вловлювала, як під тонкими тканинами його одягу перекочуються м’язи, і як ритмічно б’ється серце Селебриса – занадто швидко для людини, яка просто виконує обов'язок. 

Від нього тягнуло полином і легким ароматом свіжого магічного зілля – настояного на травах і вогні, з ноткою меду та нічного повітря, що видавала в ньому живу енергію молодого мага – не пил архівів, а силу, яка ще не встигла влягтися. Мар ніби ненароком провела пальцями по його шиї – дотик був ледь відчутним, але шкіра під її руками здригнулася, пульсуючи гарячим ритмом.

Її власна магія почала потроху втихомирюватися, мов приборканий звір, та тіло відгукнулося хвилею незнаного досі бажання. Ця незвідана хвиля повільно розливалася по кожному м’язу. Кожен подих ставав дедалі важчим і теплішим, а дотик – наче маленьке заклинання – наповнював простір між ними електрикою: забороненою, гострою й неймовірно солодкою, аж до тремору.