Глава 24

Дотик

– Я бачив це, Мар, – тихо озвався Селебрис, і його голос непомітно вплівся в її спогад, ніби став частиною видіння. – Я бачив, як той бутафорський палац здригнувся, коли в його застиглих, стерильних залах прокинулося щось... справжнє. Я спостерігав, як Грімо вривався в ту кришталеву пустку, розбризкуючи навсібіч яскраві й живі барви твого справжнього «я». І з якою майже зворушливою зухвалістю він виплітав затишок з хаосу, тоді як Алеріус вимагав від тебе покори. Я бачив, як ти завмерла на порозі тієї спальні… неначе боялася зробити крок, що остаточно змінить усе. Твій фамільяр творив для тебе простір, у якому ти могла б нарешті дихати. А твій батько хотів ідеальний механізм – і натомість отримав пожежу в оксамиті.

Селебрис на мить замовк, вдивляючись у порожнечу перед собою, ніби видіння матеріалізувалося прямо в повітрі лабораторії. Перед очима Мар теж виникла картина того вечора: вона, спустошена й виснажена після першого виплеску сили, стоїть посеред своєї «нової» спальні.

– Грімо старався як міг, чи не так? – Селебрис ледь помітно всміхнувся, спостерігаючи за тим, як у видінні пугач переможно вмощується на спинці «королівського» ліжка, яке він облаштував для Мар. І в його очах промайнуло дивне схвалення. – Цей Альфред з його трикутними сітками... Я тоді подумав, що це найгеніальніша диверсія проти твого батька. Тієї ночі ти вперше заснула не як «експонат» у вітрині, а як вільна магиня, що повернула собі право на власні сни.

Мар заплющила очі й побачила саму себе у спогаді: як вона обережно, майже з благоговінням, зняла свій магічний капелюх – той самий мамин спадок, що відчувався зараз набагато важчим за корону. Вона не просто поклала його на тумбу, вона прилаштувала його поруч з подушкою, немов оберіг.

– Ти тоді навіть не підозрювала, – продовжив Селебрис, і в його погляді промайнуло щось схоже на гордість. – Що поки ти спала на своєму «королівському ложі» серед подушок усіх відтінків нічного неба, а поруч, на високому інкрустованому узголів’ї ліжка, дрімав втомлений Грімо – на тому «муркітливому» килимі Альфред виплітав свої химерні, але бездоганно симетричні сітки з трикутників. Я лише злегка підправив їхнє плетиво, аби твій магічний резонанс, підсилений ними, випалив усі підслуховуючі закляття в радіусі десяти кімнат.

Він зробив паузу, даючи Мар усвідомити масштаб того вечора.

– Ти тоді вперше захистила свій хаос від ідеального порядку батька.

Мар мимоволі торкнулася пальцями столу, наче шукаючи там той самий м'який мох зі спогаду. 

– Значить, ти весь цей час був там? У тіні?

– Я завжди був там, де прокидалася справжня сила, – тихо відповів Селебрис. – А тепер подивися на свій капелюх. Він пам’ятає ту ніч не гірше за мене.

Мар розплющила очі й прискіпливо подивилася на Селебриса.

Його знання про Альфреда та килим не налякало її – навпаки, воно зробило її самотній бунт визнаним.

– Він і зараз, напевне, шкрябається десь там, – прошепотіла вона, повертаючись до реальності лабораторії. – Альфред. Сподіваюся, він не сплів павутину в моєму капелюсі. Бо тепер я бачу: він не зовсім творіння Грімо. Він – частина твого власного хаосу, який ти так уміло й драматично привніс у мій міцний солодкий сон.

Мар повільно зняла капелюх і грайливо зазирнула всередину, ніби справді очікуючи побачити там перфекціоніста-павука. Проте відчула як перехоплює подих. 

Там, де мала бути лише темна підкладка, розлилася глибока дзеркальна гладь, наче дно капелюха перетворилося на чашу з рідким сріблом. У цьому вузькому колі, на відміну від дзеркала в кімнаті, вона нарешті побачила своє справжнє обличчя – і погляд, сповнений первісної, дикої магії. 

Та раптом відображення здригнулося й розтануло, ніби його змила невидима хвиля. Срібна поверхня спорожніла, втратила відблиск і глибину – наче саме срібло відмовилося показувати істину. І в ту ж мить по всьому її периметру спалахнула ламана лінія. Вона виникла без світла й тіні, немов хтось провів по сріблу гострим подихом іншого виміру: нерівна, жива, пульсуюча. Лінія пробігла колом – і одразу ж зникла, залишивши після себе відчуття завершеного знаку… і мовчазної згоди магії.

Селебрис тихо засміявся, і цей звук був схожий на вібрацію натягнутої струни, що продовжує звучати в тиші. 

– Справжні дзеркала не висять на стінах, Мар. Вони носяться ближче до думок. Вони не показують того, ким ти хочеш здаватися, – лише те, ким ти боїшся стати. А щодо Альфреда... Він вельми самостійна особистість. Альфред не терпить втручання в дизайн своїх трикутників, – Селебрис подався вперед, і вогні лабораторії відбилися в його очах гострими спалахами. – Не намагайся його приручити. Краще навчися поважати його архітектуру – вона набагато міцніша за будь-яку ілюзію твого батька.

– Тож я тепер не просто відьма, а власниця пересувної виставки авангардного мистецтва? – Мар скептично підняла брову, обережно торкаючись кінчиками пальців сріблястої поверхні всередині капелюха. – Сподіваюся, цей твій Альфред бере платню за вхід не моєю свідомістю.

– Повір, Мар, – він нахилився ще ближче, – у світі, де все прагне стати прямокутною таблицею, трикутні сітки Альфреда – це справжнє мистецтво. А щодо твого солодкого сну... Вибач за те дратівливе «Трр-рр-рінь!» Кришталевого Шару. Це був ідеальний часовий момент, вирахуваний мною до мілісекунди.

Селебрис зробив паузу, насолоджуючись її здивуванням.