Глава 23

Перевтілення

Грімо струснув крилами, остаточно відганяючи важкі спогади, і хитро примружився. Минуле пахло мокрим каменем і самотністю, а теперішнє – свіжо завареним чаєм і непокорою.

– Знаєш, Мар, – він легко перелетів на стіл, пройшовшись кігтями по краю стільниці, – після тієї вогкої вежі я заприсягнувся: більше ніколи не дозволю життю бути нудним або... занадто правильним. Твій батько хоче, щоб ти була «ідеальним механізмом»?

Пугач схилив голову набік, і в його жовтих очах промайнув відблиск того самого багряного гніву, що колись ущент спопелив закляття Ауріель, змусивши камінь здригнутися й ожити.

– Що ж, давай додамо в цей механізм дрібку піску. І, можливо, трохи отрути в спокій твого батька. А самі вип’ємо справжнього чаю.

Грімо клацнув дзьобом. Магічна хвиля, схожа на розлите чорнило, що миттєво перетворювалася на квіти, прокотилася залою. Геометрично ідеальні кришталеві вази раптом «попливли», перевтілюючись на важку глиняну кераміку з відбитками чиїхось теплих пальців. Скляний стіл покрився глибокими тріщинами, які заповнилися живим зеленим мохом, а з самої його середини, просто крізь стільницю, пробився паросток дикого жасмину.

– Що ти робиш? – вигукнула Мар, відступаючи від дзеркала, яке тепер замість її обличчя показувало зоряне небо. – Батько нас спопелить!

– Твій батько зараз зайвий у цій системі координат, – відмахнувся Грімо. – Сядь у це крісло. Тепер воно хоча б не намагатиметься встромити тобі шпильку в куприк.

Крісло-діамант вмить обросло м’яким темно-синім оксамитом, що пахнув старою бібліотекою та дощем. На столі з нізвідки з’явилися дві масивні чашки, з яких підіймалася густа пара з ароматом «Гірського розбишаки» – міцного чорного чаю з додаванням сушеного чебрецю та дикої ароматної малини.

Мар востаннє кинула погляд у дзеркало, намагаючись знайти в ньому себе, проте срібляста поверхня вперто відбивала лише безкрає зоряне небо. Здивовано моргнувши, вона ще на мить затримала погляд на небі у рамі, а тоді підійшла до столу й обережно опустилася в крісло, очікуючи звичної холодної жорсткості кришталю. Але натомість потонула в глибоких обіймах оксамиту. Крісло ніби впізнало її: воно м'яко прогнулося під її вагою, огортаючи затишком, якого вона не відчувала всі двадцять років свого «зразкового» життя. 

Грімо підсунув їй чашку.

– Пий, –  прохрипів він, зручно вмощуючись на краю стільниці. – Це чай для тих, хто надумав ламати скляні ковпаки.

– Грімо, це... це небезпечно, – Мар обережно взяла теплу чашку, і її пальці нарешті почали зігріватися. 

– Небезпечно – це коли в тебе в руках Око Рівноваги, а в голові – думки про те, як правильно стояти, –  Грімо зневажливо пирхнув, здмухнувши густу пару з чашки прямо на Мар. – Справжня небезпека завжди вишукана, а не затиснута в рамки статуту. 

Мар зробила перший ковток. Гарячий, терпкий настій обпік язик, розливаючись по тілу смаком дикої свободи. Чебрець миттєво прояснив думки, а солодкість малини витіснила гіркий присмак страху. Заціпеніння, що сковувало її серед цих бездоганних декорацій, нарешті відпустило

– Ого... – видихнула вона, відчуваючи дивний, майже зухвалий драйв. – Це справді краще за «Нектар Мудрості», яким нас напувають на сніданок. Від того тільки в роті в'яне і хочеться цитувати статути.

Грімо радо кивнув і зухвало влаштував справжнє шоу. Він не став елегантно пити, як личило б магічному супутнику магістри. Пугач по-господарськи переступив лапами по моху на столі й почав кумедно «підкрадатися» до своєї чашки, перехиляючи голову то в один, то в інший бік. Зрештою, він майже занурився дзьобом у напій, смішно настовбурчивши пір'я на щоках, коли пара лоскотала йому ніздрі.

– Ей, обережно, – вперше за сьогодні засміялася Мар – щиро й голосно. – Не звари свої дорогоцінні вуха, стратегу пернатий.

Грімо винирнув з чашки, тримаючи в дзьобі розпарену ягоду малини, і переможно подивився на Мар.

– Вуха – це антени для вловлювання неприємностей, – проковтнувши здобич, прошипів він. – А з твоїм татком нам знадобиться дуже тонке налаштування. До речі, якщо він надумає з’явитися з перевіркою, щоб подивитися, як ти тримаєш «кришталеву поставу», і спитає, куди зникло його дизайнерське крісло, скажи, що воно самоліквідувалося від сорому за свою незручність.

– Скажу, що воно пішло шукати свою совість у закинутих підвалах, – підхопила Мар, відчуваючи, як шок перетворюється на азарт. – Грімо, ми ж справді граємося з вогнем.

– Мар, ти – і є вогонь, – Грімо знову дзьобнув чай і кумедно чхнув від гострого аромату чебрецю. – А я просто той, хто допомагає тобі не спалити при цьому власні брови. А тепер ходімо до спальні! Досить сидіти в цій вітальні, вона все ще нагадує мені залу суду навіть з моїм прекрасним мохом.

Він легко злетів зі столу, збуривши крилами повітря. Мар поставила чашку, востаннє глянувши на дикий жасмин, що пробився крізь стіл, і підвелася. Грімо зробив широке коло під стелею й, опустившись до рівня її плечей, полетів уперед.

Вона рушила за пугачем, спостерігаючи білосніжне пір'я, що  яскраво виділялося на тлі суворих стін, наче живий спалах світла.

– Я змінив там усе до невпізнаваності, – продовжував Грімо на льоту, впевнено прямуючи до виходу з зали. – Твій батько чомусь вирішив, що тобі ідеально підійде ліжко з прозорого кварцу, але я вважаю, що ти – жива магиня, а не експонат у морзі й не крижана статуя. Тому приготував для тебе справжнє ложе, а не цей казенний постамент для самокатування.