Глава 22

Фамільяр за власним вибором

Грімо на мить замовк, і його жовті очі спалахнули глибинним, майже потойбічним золотом. Він подивився прямо перед собою, крізь час – туди, де за межами доглянутого парку Магічної Академії, на сусідньому похмурому пагорбі, височіла вона. Покинута Вежа Сліз. Перед його внутрішнім зором постала інша зала – темна, волога й безнадійно занедбана.

Парк Академії закінчувався глибоким яром, за яким здіймався стрімкий схил, затягнутий вічним туманом. Вежа стояла на самому краю цієї прірви, надійно захищена «закляттям відвернення уваги». Студенти оминали її, наче хворобу на тілі Обителі. Навіть викладачі, проходячи повз межу парку, несвідомо прискорювали крок, а їхні амулети починали тривожно вібрувати, реагуючи на застояну, важку магію.

Споруда тонула в густих заростях терену, який, здавалося, ріс не з землі, а з самої їдкої гіркоти Ауріель Крон. Каміння там завжди лишалося вологим, навіть у найбільшу спеку, а повітря пахло старим пергаментом і грозою, що ніяк не могла вибухнути.

Чутки про «магічну іржу» – підступний ефект, який висмоктує сили, – були лише частиною дбайливо виплеканої легенди. Студенти-прагматики панічно боялися втратити резерви перед іспитами, тож стара вежа швидко обросла похмурими переказами про привидів та невиліковні прокляття. Насправді ж більшість просто «забувала» про її існування. Щойно хтось підходив занадто близько, його охоплювала нудьга чи раптова тривога, а в голові виринали спогади про десятки «невідкладних» справ.

Колись ця вежа була частиною першого фундаменту Магічної Обителі, але після гучного інциденту, який ретельно приховали від непосвячених, територію навколо неї визнали магічно занедбаною. Її заховали за «сліпою плямою» – просторовим викривленням, що відводило очі кожному перехожому. Саме туди за непослух Ауріель Крон і запроторила Грімо. Для решти світу вежа перестала існувати, ставши ідеальним місцем для того, хто мав зникнути. І Грімо, колись величний фамільяр впливової магині,  перетворився на продовження тіні.

Він не просто стояв – він був врослим у холодний скелет Вежі Сліз, частиною її застиглого серця. Тепер Грімо здавався лише химерним виступом сірого каменю, посіченим часом та негодою. Його тіло застигло у вічній напрузі, а широкі крила, що колись розтинали нічне небо над замком Аурель, тепер були щільно притиснуті до тулуба, вкриті пилом і тонкою серпанковою сіткою тріщин.

Кам’яний Грімо «дивився» крізь вузьку, рвану розщелину в кладці вежі – глибоку рану у зношеному тілі старої стіни. Та тріщина була його єдиним вікном у світ, з якого його вирвали силою. Його погляд, застиглий у камені, був назавжди прикутий до сонячного простору навпроти – до соковитих, нестерпно живих барв парку Магічної Академії.

Зі свого темного, вологого сховку Грімо бачив, як вітер гойдає верхівки дерев і як сонячні зайчики витанцьовують на даху далекої альтанки. Ауріель часто приходила туди. Сідала на лаву, зчепивши пальці в замок, і годинами мовчки дивилася на Вежу Сліз.

В її погляді не було спокою. Тільки прихована провина – густа й в’язка, мов туман над озером, гнітюча й безпросвітна, мов колодязь без дна, куди не сягає навіть магічне світло. Вона приходила, бо не могла забути. Бо кожне рішення, навіть правильне, залишає шрам.

Ауріель ні на мить не сумнівалася у своїй правоті: для неї це був не акт особистої помсти, а необхідна жорсткість заради вищого блага Обителі – гірка, але єдино правильна жертва. Для Грімо ж, закованого в холодний граніт, це рішення було не справедливістю, а витонченою зрадою, яку неможливо виправдати жодним «благом». 

Вони дивилися одне на одного крізь яр і роки: вона – з непохитною вірою у свій обов'язок, він – з мовчазним запереченням, яке не зміг стерти навіть час.

Кам’яні зіниці Грімо, хоч і були позбавлені блиску, ніби вбирали кожен рух там, на волі. Тріщина в стіні обрамляла той чужий, далекий спокій, мов пошматована картина, підкреслюючи прірву між квітучим життям академії та мертвою тишею занедбаної вежі, де час зупинився разом з його останнім подихом.

Для Ауріель ця вежа була фортецею справедливості, а для Грімо – велетенською камерою-обскурою, де крізь тонкі щілини в кладці він бачив справжню суть речей.

Грімо добре запам’ятав ті ночі, коли Ауріель спускалася у найпотаємніші надра підземелля замку, туди, де не сягало світло золотих канделябрів і де починалося зовсім інше життя – до таємної зали примусу, прихованої глибоко просто під її спальнею. Як вогка сирість виїдала йому хутро, а єдиним джерелом світла були магічні сфери Ауріель, що пульсували в напівтемряві тривожним, отруйним фіолетом. У тій темряві не було місця для затишних свічок.

При світлі цих сфер вона годинами виплітала нитки підкорення, вливаючи темну магію в кожне слово закляття, щоб надійно обплутати розум Алеріуса й тримати його під своєю владою. Ауріель ходила від кутка до кутка, як маятник, а шелест її сукні нагадував шурхіт змії в сухій траві. І голос – гострий, мов бритва – заповнював увесь простір, не залишаючи місця для тиші.

– Вона забрала його, Грімо. Вкрала сонце з мого неба, – шепотіла Ауріель, стискаючи кулаки так, що біліли кісточки пальців.

Роками Ауріель силоміць «годувала» Грімо брехнею – Алеріус безпорадна жертва темних чар, а Ліліт – підступна хижачка. Та в нічній тиші, коли Ауріель нарешті провалювалася у важкий, рваний сон у своїй спальні, стіни замку нашіптували Грімо геть іншу правду. Він торкався лапою старого каміння, вбираючи кожну вібрацію, що просочувалася крізь кладку й вловлював істинні почуття Ауріель ледь не на смак. Вони не іскрилися благородним золотом щирої любові, як вона твердила, а були густими й чорними від фанатизму.