Глава 21

Бутафорський світ

Мар стояла посеред ідеально зеленого лугу. Небо над головою яскріло кольором незабудок – без жодної хмаринки чи натяку на рух повітря. Ця бездоганність здавалася настільки нудотною, що підступала до самого горла. 

– О боже, тут пахне так, наче хтось вимив весь світ з антисептиком і побризкав дешевими парфумами «Ранкова Роса», – почувся незадоволений писк знизу.

З густого магічного марева поруч з нею випірнув Грімо – її старий фамільяр. Величний пугач з білим, мов перший сніг, пір’ям, що м’яко відбивало тьмяне світло магічної аури, та очима, які нагадували два розплавлених диски старого золота, спробував вмоститися на її плечі. Мар похитнулася під його вагою, відчувши, як гострі кігті впиваються в тканину плаща.

– Грімо, май совість, – ледве видихнула вона, повівши плечем, щоб скинути настирливого птаха. – Ти вже давно не той занедбаний привид, якого я виманила з темряви покинутої вежі. Ти заважкий, щоб я носила на собі такий тягар.

Старий птах невдоволено клацнув дзьобом і, важко змахнувши крилами, перелетів на землю. Опустившись на ідеально рівну, наче вистрижену під лінійку, траву, Грімо відчайдушно чхнув від надмірної стерильності цього місця. Він роздратовано загріб кігтями бездоганне стебло, ніби намагаючись знайти в цій декоративній реальності бодай дрібку справжнього бруду.

– Від цієї чистоти тхне застиглим часом. Все навколо наче вилили з холодного воску і заборонили мишам навіть дихати, – прохрипів Грімо, повертаючи голову на сто вісімдесят градусів. Його голос звучав як тертя сухого листя об забуті сувої пергаменту – шершавий, ламкий і сповнений віковічного шепоту, що ніяк не пасував до його сліпучо-білого, мов свіжий сніг, пір’я.

– Грімо, ти не повинен був тут з’являтися, – здушеним голосом озвалася Мар, оглядаючись. – Це іспит. Батько сказав, що я буду одна.

– Твій батько – великий архітектор ілюзій, але він зовсім нічого не тямить у справжньому затишку! – Пугач з огидою розправив одне крило, перевіряючи, чи не прилипла до нього магічна стерильність. 

– Ти бачила це небо? Воно не змінюється. Я намагався вловити хоч один природний потік повітря, але тут навіть протяги ходять за розкладом. Я пробував рахувати пульсації ефіру – вони ідуть за метрономом. Алеріус Кальдеріон створив не світ, а гігантський швейцарський годинник, де ти – головна шестерня.

Мар пропустила повз вуха бурчання старого птаха і подивилася вперед. 

Там, на пагорбі, височів палац. Мар впізнала б ці обриси серед тисячі навіть у мареві найтяжчого сну, хоча зараз вони здавалися викривленим відображенням у спокійній воді. В реальності їхня родинна оселя була похмурим монументальним гімном каменю: віковічна споруда з важкого чорного обсидіану, чиї гострі шпилі, подібні до зазубрених лез, роками шматували хмари, а масивні античні колони вростали в землю, наче коріння гір.

Тут же палац постав перед нею як примарна, бутафорська копія, витесана з сяючого білого мармуру та прозорого гірського кришталю. Кожна лінія виглядала настільки ідеально геометрично правильною, що очі різало від цієї рафінованої симетрії. 

В ньому не було ні тріщин від вітру, ні відбитків часу – тільки бездоганна, мертва і надто крихка досконалість. Вона нагадувала дзеркало, яке тримається лише на власному відображенні й готове розсипатися тисячею гострих скалок від першого ж щирого звуку чи необережного подиху. 

– Якщо це і є мій Палац Рівноваги, то він більше схожий на клітку, ніж на дім, – тихо промовила Мар, не в силах відвести погляду від кришталевих шпилів.

Грімо, який саме закінчив чистити пір'я, зневажливо клацнув дзьобом. Він завжди був непокірним духом, чию волю не розчинило навіть довге заціпеніння в порожнечі покинутої вежі. І тепер ця стерильна чистота лише розпалювала його внутрішній опір. Норовлива вдача вимагала хаосу, живих тріщин і справжнього бруду, а не цієї кришталевої клітки. Грімо не збирався миритися з вилизаною реальністю: напружившись, птах коротко й різко видихнув, намагаючись викресати бодай крихту хаосу, який досі жеврів у його бунтівному нутрі.

З дзьоба вирвався неприборканий рій багряних іскор, що злилися в єдиний шлейф – останній спалах справжньої магії. На коротку мить шлейф набув форми крихітного розгніваного фенікса, який відчайдушно тріпотів крилами, розсипаючи вогняні скалки, ніби прагнув розірвати саму тканину цього бутафорського простору.

Вогняний фенікс кинувся вперед, намагаючись підпалити бодай одне бездоганне стебло, щоб пустити світом живу тріщину диму. Підсвітивши скляне черевце нерухомо завмерлої на стеблі мурахи: прозоре, порожнє, позбавлене навіть натяку на життя всередині, вогняний шлейф болісно скорчився і розсипався попелом, наче цей світ мав вроджений імунітет до будь-якого прояву живої волі чи справжньої сили. Фенікс згас, так і не зумівши обпалити жодної травинки.

Грімо зневажливо сплюнув у стерильну зелень дрібку сизого попелу – усе, що залишилося від його зусилля, ніби самі спогади про вогонь розсипалися в пил від зіткнення з цією рафінованою пусткою.

– У цьому вся суть твого батька, – прохрипів він, дивлячись на застиглу скляну комаху. В його очах-дисках спалахнуло старе золото. – Ти ж знаєш, він завжди був бранцем прямих кутів та жерцем симетрії. Йому простіше вигадати світ, де все паралельне, ніж примиритися з хаосом справжнього життя.

Відповідь застрягла на губах Мар: простір навколо раптом здригнувся, наче картинка в калейдоскопі. Світ немов сам підштовхнув їх уперед – стерильна трава пагорба миттєво згорнулася, а на її місці виросли бездоганні білі плити підніжжя. Вона не встигла й оком моргнути, як опинилася біля самого входу палацу, де холодне повітря дзвеніло від близькості кришталю.