Глава 20

Посвята

Мар заплющила очі, і Селебрис побачив, як навколо неї здригнувся ефір, вибудовуючи картини минулого…

…Північ наближалася, і Велика Зала Магічного Палацу дихала передчуттям чогось особливого. Повітря від пульсуючої енергії стало настільки густим, що сама ніч, здавалося, застигла між велетенськими монолітами білого обсидіану. Під високими арками, де губилися тіні, мерехтіли кристали азуриту – вони ловили кожен подих часу, пульсуючи в унісон з серцебиттям світу. На стінах вітражі предків оживали від коливання полум’я чорних свічок. Стародавні очі на кольоровому склі, мов застиглі зорі, ув’язнені у прозорій безодні віків, дивилися з непідробним інтересом. Вони не просто спостерігали чи пильнували – вони судили, але водночас готувалися благословити посвяту останньої з роду.

У центрі величезної круглої зали, на інкрустованому рунами кам’яному колі, стояла двадцятирічна Маргістра Люміс Вальдена. Її чорне, як зоряна ніч, волосся неслухняними пасмами вибивалося з важкої зачіски. Вони виблискували під сяйвом чорних свічок, наче були переплетені з самими тінями, які живими стрічками повзли залою, вплітаючись у силует Мар. І це робило його частиною нічної безодні, підкреслюючи гострий, майже хижий погляд її смарагдових очей. У них горів прадавній вогонь – не наївне дитяче зацікавлення, а той первісний жар, який пробуджує долю, спалюючи страх  раніше, ніж той встигає торкнутися серця.

Перед Маргістрою височів батько, Верховний Маг Алеріус Кальдеріон. Його обличчя, завжди суворе й непроникне, наче маска, виточена з холодного обсидіану, сьогодні здавалося викарбуваним з вікового льоду, а важка оксамитова мантія кольору мокрої сажі поглинала світло свічок, немов чорна діра, що не дає жодному променю вирватися назад, перетворюючи відблиски на тьмяне, безсиле й крихке мерехтіння.

– Маргістро, донько моя, ти стоїш на межі, – його голос, глибокий і владний, відлунював у просторі зали, ніби удар бронзового гонгу, який змушував вітражне скло на вікнах ледь помітно вібрувати. – Позаду – дитинство, попереду – безодня влади. Зараз ти володієш лише часткою своєї суті, і ця частка – моє відображення. Це порядок, структура  і непохитна воля світла. Усе світле в тобі – мій дар, виплеканий згідно з законом.

Алеріус зробив крок ближче, і тіні на вітражах здригнулися.

– Але в тобі спить її спадок, – він майже виплюнув останні слова. – Неприборканий хаос твоєї матері. Темрява, яка не знає кордонів, сила, яка руйнує саму себе. Багато хто вважає, що магія – це дар. Я ж кажу тобі: магія без контролю – це прокляття. Сьогодні ти доведеш, що твоя кров не стане твоєю в’язницею.

– Я не боюся своєї крові, батьку, – голос Мар прозвучав напрочуд чітко в монументальній тиші родинної ритуальної зали. – Чому ти так боїшся того, чого я маю навчитися?

Алеріус підступно прищулився, і в глибині його зіниць блиснула сталь – холодна й розрахункова, наче він щойно відшукав слабке місце в її обороні. – Бо хаос не вчиться. Він лише поглинає. Ти повинна навчитися бути кліткою для власної темряви.

Він простягнув руку, і в повітрі матеріалізувалася сфера з ідеально прозорого кришталю, всередині якої вихорився сніжно-білий туман.

– Це Око Рівноваги, – промовив Алеріус, і на мить у його голосі проковзнуло щось схоже на батьківське тепле повчання. – Твій компас у світі, який я створив лише для тебе, Маргістро, для твого іспиту. Це закритий простір, тиха гавань, де ніщо не зможе порушити гармонію... окрім твоєї власної слабкості. Якщо хтось або щось завадить, або почне руйнувати Рівновагу, шальки терезів в Етеріумі змістяться – Шар почне вібрувати, наливаючись криваво-червоним. Це буде твоїм сигналом: ти втрачаєш контроль.

Він на мить замовк. Його погляд, щойно майже лагідний, раптово застиг, впиваючись у смарагдові очі доньки з крижаною проникливістю. Коли він продовжив, м'якість зникла, поступившись місцем сталі:

– І тоді Око стане твоїм катом. Сьогодні ти увійдеш в Етеріум – досконалий муляж реальності, витканий з моїх думок, де кожен ефірний потік вивірений мною до міліметра. Там кожна травинка підкорена закону. Це світ без вад, Маргістро. Якщо твоя внутрішня темрява хоча б на мить візьме гору, якщо ти дозволиш хаосу торкнутися цієї чистоти – Око наповниться кривавою люттю. Це означатиме твою поразку. І я не вагатимусь.

Мар без тіні сумніву взяла холодну сферу. Артефакт миттєво злився з її пульсом, наповнюючи долоню крижаним спокоєм.

– А якщо я захочу змінити цей світ, а не просто утримати його? – запитала вона, дивлячись прямо в крижані очі батька.

– Тоді ти загинеш у його уламках, – відрізав Алеріус. – Йди. Утримай мій закон, і ти отримаєш право на всю силу роду.

Мар рішуче зробила крок у мерехтливу тріщину Розлому. Останній владний наказ батька «Йди!» все ще вібрував у її вухах, коли світ навколо почав розчинятися. Секунда дезорієнтації, гострий смак озону на губах – і реальність вивернулася навиворіт, викинувши її в Етеріум.

Це було моторошне місце. Ідеально зелені луки, нерухоме небо кольору незабудок і повітря, що пахло стерильною чистотою, але було позбавлене життя. Тут не було вітру, не було випадкових звуків. Це була золота клітка, вибудувана батьком, в'язниця, де сама природа завмерла в очікуванні наказу. Мар міцніше стиснула сферу, відчуваючи, як глибоко всередині неї, під шарами батьківського «порядку», прокидається щось темне, зухвале і справжнє.