Глава 19

Нова реальність

Мар зробила ковток, і ротом розлилася шовковиста терпкість. Прохолода застиглого часу, глибока, наче подих вікового сховища прокотилася язиком. Та вже за мить вона вибухнула на піднебінні густим, пряним теплом. Це був смак самої пам'яті: солодке серпневе сонце, змішане з вогким ароматом розбудженої дощем землі.

– Смак... як у справжнього життя, – прошепотіла вона, розглядаючи відблиски бордового оксамиту на стінках скла.

– Справжність – рідкісна гостя в цих стінах, – Селебрис повільно прокрутив свій келих, спостерігаючи, як вино ліниво стікає  донизу. – Час в архівах тече інакше. Ми занадто довго блукали Розломом і дихали пилом Етеріуму, щоб зараз відмовити собі в цій розкоші. Забудь про годинники, Мар. Наш сніданок уже давно перетік в обід, і ми остаточно вийшли за межі будь-яких часових рамок. 

Він відставив келих з такою точністю, ніби позначав точку на карті долі, й додав:

– І хай це буде зухвалим порушенням дисципліни, але для мене це найсолодше безчасся, яке я дозволяв собі за останні сто років.

– Сто років? Селебрисе, твій пафос випереджає твою сивину десь так на три чверті століття. Схоже, ти надто захопився своїми архівами, – іронічно кинула Мар. – Твоє тіло ще не встигло зносити й другого десятка чобіт, а ти вже міряєш час епохами, наче старий дракон з подагрою. Дивись, не розсипся від старечої мудрості.

– Ох, Мар… – він легенько зітхнув, хоча в кутику вуст уже зароджувалася лукава посмішка. – Якщо я коли-небудь і розсиплюся, то точно не від мудрості. Швидше від твоєї впертості доводити, що я молодший за власні легенди.

Пальці Селебриса раптом ковзнули в повітрі, ніби він намацував невидиму нитку. Прямо над тарілкою Мар матеріалізувалася тонка магічна квітка: пелюстки з напівпрозорого димчастого кришталю, що повільно змінювали колір від фіолетового до золотистого. Вона була живою. Вона тремтіла й пахла вечірньою прохолодою.

– О! – Мар здивовано підняла очі. – З якого це дива така щедрість, пане архіваріусе? Ви вирішили змінити професію на садівника?

Селебрис на мить відвів погляд – і в цьому короткому русі було більше справжнього, ніж у всіх його бездоганних манерах.

– Я просто... хотів підняти тобі настрій. Я почуваюся дещо винним. – Він зробив коротку паузу. – Мені довелося буквально пронести тебе через Розлом, вирвати із затишного сну й показати правду, яка ранить. Це був грубий метод. Але ти витримала його з такою гідністю, що ця квітка – найменше, чим я можу віддячити за твою витримку.

Мар відчула, як по її шкірі побігли легкі сироти – і зовсім не від холоду. Вона торкнулася пелюстки, яка тремтіла від її доторку, ніби впізнавала власницю.
– Правда завжди варта Розлому, Селебрисе. Тим паче, якщо після неї годують таким обідом, – усміхнулась вона й підняла на нього погляд. – Може, ти нарешті присядеш і сам? Бо мені починає здаватися, що я обідаю з привидом, а не з господарем цієї розкішної лабораторії.

У цю мить повітря довкола Селебриса ледь затремтіло. Вони перезирнулися, і в цьому моменті між ними промайнуло щось більше, ніж просто союз проти Тріади. Це був легкий, ледь вловимий флірт двох людей, які щойно спалили мости в минуле і тепер грілися біля багаття нової, небезпечної реальності.

– Знаєш, Мар, –  тихо почав Селебрис, дивлячись у глибину свого келиха, –  одного разу серед Мертвих Пісків я натрапив на дику пустельну лілею. Вона була зовсім одна –  крихка, майже прозора стеблина, що якимось дивом пробилася крізь розпечений камінь. Довкола на сотні миль не було ні краплі води, лише палюче сонце та вітри, які здирають шкіру.

Він на мить замовк, і його голос став ще тихішим, майже ніжним:

– Вона не мала жодного шансу розквітнути. Жодного логічного приводу існувати. Але вона стояла –  вперта у своїй самотній красі, тримаючись за життя лише всупереч усьому світу. Я стояв над нею й відчував дивне благоговіння. Бо іноді найбільша сила криється не в легіонах і не в магії, а в цій відчайдушній спробі бути собою там, де все навколо прагне твоєї загибелі.

Його погляд мимохідь ковзнув убік, і ця пауза видала його – у ній проблиснула рідкісна, майже неможлива для нього щирість.

Селебрис уже хотів був прийняти запрошення, але, розвернувшись до свого крісла, зупинився на пів кроку. 

Його місце вже було зайняте. Фенікс, розпушивши вогняне пір’я, вмостився на оксамитовій подушці з таким виглядом, ніби він – єдиний законний володар трону. Вогняні прожилки на його крилах пульсували, і в цьому світлі птах здавався вирізьбленим з полум’яного марева. Прикривши одне око, він усім своїм виглядом демонстрував: це місце тепер належить йому за правом «першовідкривача вина».

Селебрис іронічно підняв брову.

– Схоже, сьогодні ієрархія в цьому домі зазнала краху, – кинув він, не відриваючи погляду від фамільяра. – І навіть мої меблі більше слухають Фенікса, ніж мене, – тихо пробурмотів він, а магія навколо його пальців м’яко мигнула.

Відчувши на собі важкий погляд господаря, Фенікс раптом стрепенувся  і почав крилами відчайдушно «чистити» оксамит, на якому щойно сидів. Його «королівська» пиха миттєво змінилася на метушливу чемність. Він видав серію коротких, вибачальних трелів, які звучали як суміш низького поклону та запевнень у вічній відданості. Закінчивши це комічне «розшаркування», Фенікс різко зметнув на спинку крісла, ледь не перекинувши келих з вином. І нарешті завмер на спинці в позі ідеального геральдичного символу, наче намагаючись переконати присутніх, що він – просто декорація.