Глава 18

Відвертість

Селебрис з бездоганною, майже потойбічною грацією відсунув важке оксамитове крісло, запрошуючи Мар сісти. Його рухи були холодно-стримані й лякаюче точні – так рухаються ті, хто в тінях архівів бачив, як епохи розквітали й розсипалися пилом. Хто крізь магію давніх пергаментів споглядав тріумф династій і не здригнувся, коли під ногами – там, у глибинах пам'яті – тріскалися фундаменти імперій. Він всотав занадто багато чужих світанків, щоб боятися темряви.

Посада Архіваріуса Тіней змушувала його дихати історією, але зараз погляд Селебриса, звиклий блукати лабіринтами чужих епох, раптом сфокусувався. Увесь досвід тисячоліть, застиглий у манускриптах, зблід і стиснувся до однієї живої постаті.

Проте там, за стіною внутрішніх табу та випестуваного роками самоконтролю, він відчайдушно намагався не бачити в ній «жінку». Це слово здавалося йому занадто вагомим і майже недоречним у стінах цієї лабораторії. Вона була для нього об’єктом, стратегічним ключем, забороненою зоною, межу якої не можна переступати. Радше тінь юності, що увірвалася в його життя саме тоді, коли він смикнув за потрібну нитку магічного резонансу.

Селебрис переконував себе, що перед ним лише донька Ліліт, інструмент для повалення Тріади. Але ця штучна логіка тріщала по швах щоразу, коли він зустрічався з нею поглядом. Небезпечна саме своєю невинністю, Мар ставала для нього живим викликом, який неможливо було просто «архівувати».

Погляд Селебриса затримався на її профілі, і він відчув присмак власної підступності. Той «випадковий» резонанс під час варіння ефірного зілля, той магічний сплеск, який здригнув підвалини Академії... це не було помилкою Архіваріуса Тіней. Це була бездоганно розіграна партія, гра, де кожен хід невідворотно підводив Мар до істини. 

У цьому бутафорському світі, власноруч створеному Верховним Магом Алеріусом Кальдеріоном для маніпуляцій довірою юної доньки, Селебрис опинився невипадково – за ретельно вивіреним розрахунком. Він знав, на які струни натиснути, щоб вплинути на ще не до кінця сформований характер Мар, як підживити амбіції, щоб привернути увагу майбутньої потужної темної магині – Маргістри Люміс Вальдени.

У двадцять один вона, незалежно від волі, бажання чи обставин, отримає другу частину свого дару – материну, темну, некеровану силу без жодних іспитів і випробувань. Так було записано в її крові. Селебрис побачив це в архіві – і запам’ятав. Алеріус беззаперечно теж знав. Проте до останнього не приймав істини, зважуючи долю доньки на терезах власної влади й маніпулюючи нею як фігурою у заздалегідь програшній партії.
І саме це стало початком плану Селебриса – рятівного, як він щиро вважав: не для себе, а для Академії, Ефіру, Рівноваги... для Мар.

Він розумів, що Мар – з її патологічною відповідальністю та вірою в Рівновагу – не зможе ігнорувати «збій». Вона мала примчати за першим спалахом Магічного Шару, немов метелик на згубне сяйво розпеченої реторти.

Алеріус під приводом випробування зачинив доньку у в’язниці ілюзорної рівноваги. Але Селебрис усвідомлював: ця ілюзія – лише крихкий, химерний кокон. І поки батько намагався утримати контроль над  даром юної доньки, Селебрис готував удар у відповідь – потужний, вивірений і точний, щоб цей контроль розбити.  Це не був справжній хижий підступ, це була потреба відновити справедливість і виконати клятву, дану Ліліт. Та обітниця – вберегти Мар від запеклих тіньових мисливців і приховувати її справжнє ім’я, доки в її жилах не заговорить кров двадцять першої весни – усі ці п’ять років поволі випалювала його зсередини. Він мусив за будь-яку ціну зберегти таємницю ще бодай рік, захистивши дівчину від тих, хто вже розпочав своє криваве полювання.

Залишалася лише дрібниця – філігранно відкрити Маргістрі правду, що вона не просто спадкоємиця. Вона – той самий живий Ключ, за яким всі полюють.  

І Мар прийшла. Саме це й було метою Селебриса: витягти її з-під впливу батька, провести крізь Розлом, випалити з серця фальш Алеріуса. Нарешті йому потрібен був союзник – не слабкий, не вразливий, а такий, що може протистояти зрадливій трійці. У цьому не було жадоби зла – це був єдиний шанс, бо лише Мар мала таку силу.

І зараз вся ця історія потужним вихором пронеслася в голові Селебриса. Ні – він не каявся. Не шкодував. Не виправдовувався. Лише фіксував факти.

Він пам’ятав Мар ще підлітком: з підкреслено рівними темними косами, з розширеними очима, які світилися від хвилювання. Пам’ятав невпевнену, милу дівчинку з обличчям, немов алебастр, продовження неповторної Ліліт – жінки, чию любов колись носив у собі як найдорожчий, проклятий скарб. Спадкоємиця Ліліт завжди була для нього табу. Але тепер стала чимось іншим – тим, у чому він навіть собі боявся зізнатися. В уяві Архіваріуса Тіней визрівала нова істина: чиста й небезпечна водночас. Він уже порушив обіцянку – не втручатися в її життя. Обіцяв Ліліт лише оберігати. А сьогодні сам же вирвав Мар з тенет солодкого невідання. Селебрис бачив, як  Ліліт відгукнулася, проводячи Мар глибше. Це стало сигналом – він вчинив правильно.

Та зараз, за ці кілька годин енергетичної близькості з нею у ньому щось змістилося. Щось зламалося в його власних механізмах. Наче давня зачарована броня, що звикла захищати серце від світу – тріснула й злегка похитнулася.

Тепер Селебрис мимохіть вловлював в Мар ту неторкану чистоту, яку колись бачив у Ліліт, і водночас таємничу, майже хижу спокусу, яку випромінювала її присутність, ніби тьмяне світло далекої зірки, до якої не можна доторкнутися, а серце тягне невідворотно. Вона й вабила його, і лякала.  Силу темну та загадкову він відчував у кожному її русі, в кожному погляді – силу, що могла підкорити волю і підпалити душу, залишаючи відлуння магії й запах нічної крові.