Глава 17

Бенкет

Мар хихикнула, надкушуючи свій «коржик-антрацит». 

– Ти знаєш, Селебрисе, це... це має свій шарм. Як артефакт, що пережив кінець світу. Мій батько ніколи б не дозволив...

Вона не встигла договорити. Люморикс гидливо відлетів подалі від тарілки, пульсуючи тривожним синюватим світлом. 

– Мар, навіть не думай запихати це в себе, – прохрипів він. – Я не для того освітлюю тобі шлях у цьому задимленому склепі, щоб потім працювати внутрішнім ліхтарем у твоєму шлунку, поки ти страждатимеш від завороту кишок.

Мар, намагаючись не кривитися від хрускоту вугілля на зубах, зиркнула на нього з-під вій: 

– Ти взагалі в курсі, що активоване вугілля – це останній писк моди  в магічній дієтології. Невже не знав? – проронила вона з холодною посмішкою. –  Воно абсорбує не лише токсини, а й дурні коментарі. До того ж, Люмо, у тебе навряд чи взагалі є хист до кулінарії.

– Дурниці! – пролунав тонкий, писклявий голос прямо в її голові. – Це… це не їжа! Це неподобство! Мар, ти гідна кращого! Хіба це рівень Архіварія Тіней? Хоча ні… його «неперевершених знань у практичній магії» вистачає хіба на ілюзію, а це… це – реальність. І вона жахлива. Я можу краще!

– Вражаюче. Світла й вогню маємо вдосталь, а ось терпіння в мене обмежений запас, – Мар примружилася, наче розглядала під мікроскопом щось мізерне й надокучливо прикре. – Твоя стеля, Люмо, – бути живою лампочкою біля чужої плити, поки там готується справжня їжа, бо магії вистачає лише критикувати. 

Обурений такою низькою оцінкою своїх магічних талантів, Люморикс раптом вистрілив у повітря потужним фіолетовим спалахом.

– Ти хочеш сказати, що я «Ефірний невіглас»…? – вибухнув він, і його сяйво тремтливо зблякло на очах і пригасло. – Та лише моя присутність біля плити підвищує енергетичну цінність страви мінімум у три рази! А те, що архіваріус переплутав таймер із вічністю – не моя провина. Я спав. І взагалі, у нього є власний фамільяр, який мав би стояти на варті, а не я!

– У три рази? Ти хотів сказати – до рівня сонячного спалаху? – хмикнула Мар. – Не видавай пожежу за майстерність. Твій максимум, Люмо, – це перетворити їжу на плазму. Згорни свій парад самолюбства. Досить іскрити на порожньому місці.

Люморикс знову зірвався з плеча Мар, зметнув догори і розітнув задимлене повітря лабораторії отруйно-фіолетовим розчерком, розшматувавши густий сизий дим на клапті.

– Справжній майстер приборкує вогонь, а не розводить дим, – процідив він. Хоч сяйво в нього вже відчутно тьмяніло, та грація лишалася такою ж зверхньою.

Перш ніж Селебрис встиг бодай зітхнути,  Фенікс, який досі ліниво зручно вмощувався на колоні, раптом розпушив пір’я. Від його руху посипалися золоті іскри, що долітали аж до підлоги й миттєво проростали крихітними полум’яними квітами.

– Люмо, не хвалися тим, що ти колись був зіркою, – протягнув Фенікс голосом, схожим на звук перевернутої арфи. – З таким пафосним звучанням ти радше нагадуєш обсмалену небесну шкварку, яка випадково впала на землю. І взагалі, якщо вже говорити про дим… мій Архіварій тут ні до чого! Це точно бракований ефір або, що більш імовірно, результат твого токсичного впливу на навколишнє середовище. Твоя пиха така масштабна, що повітря навколо обвуглюється – от і коржики почорніли! Лише зовні, до речі. Всередині вони ідеальні!

Він змахнув крилом, відкинувши убік кілька золотих іскор.

– Майстерність – це приборкати вогонь, а не палити харчі до стану вугілля, – карбуючи кожне слово, кинув Люморикс. Пихи в його тоні вистачило б, щоб присоромити найбільш зарозумілого аристократа.

Фенікс відчув, як усередині нього закипає азарт – ідеальний момент, щоб підхопити виклик того нахаби.  Він подумки перебрав найкращі аргументи, готуючись завдати остаточного удару по чванливому опоненту.

– Пам’ятаєш, Селебрисе? Я наголошував: моя стихія здатна влаштувати королівський бенкет, – урочисто проголосив Фенікс, випинаючи грудну сферу. – Зараз доведу це на ділі, щоб у цього скептика не лишилося сумніву: ми працюємо як команда!

На мить запала тиша.

Фенікс спробував врятувати честь мундира свого господаря, але мундир разом з власником уже безнадійно несло потоком магічного хаосу. Люморикс же раптом стрімко рвонув угору. Він прорізав повітря, мов запалений сірник, лишаючи за собою розпечений фіолетовий слід. Проскочивши вихором перед самим дзьобом Фенікса і змусивши того розгублено відсахнутися, він різко завмер під самою стелею.

Розсипаючись електричними іскрами, Люморикс уїдливо блимнув:

– Бенкет? – перепитав із колючим пирханням. – Ти маєш на увазі той випадок, про який в Етеріумі досі легенди ходять? Де ти так «творив з вогню», що мало не перетворив урочистий прийом Ради Академії на попелище?

– Ой, я благаю… Не займайся плітками. Ти – чадний недогарок з претензією на космічність.

– А ти – курява з іскрами й амбіціями сонцестояння, – мигнув Люморикс, тицяючи світловим промінцем у бік птаха.

Фенікс роздувся, як сердитий золотавий кульбаб.

– Обсмалена шкварка?! – пискнув він так, що повітря навколо дрібно затремтіло. – Та я, між іншим, концентрований прояв сонячної величі! Божественної енергії! Джерело світла, тепла і… і… порядку, якого тобі, світлова кулько, точно бракує!